Розділ 38

— Так, у нас на кухні вже все готово! — повідомила вона радісно. — Чому тут досі немає музики?

— Зараз виправлю, дорогенька, — ніжно відповіла Ґремс. Вона легенько змахнула рукою, і з музичного центру залунала м’яка романтична мелодія. Атмосфера одразу наповнилась святом.

Мелінда зробила кілька кроків до вітальні, зупинилась, вдихнула повітря й підняла руку щоб подивитись на годинник.

— Бабусю, дідусю, вони скоро з’являться… — промовила вона, а тоді вигукнула, мало не стрибаючи від хвилювання — Скоро Пейтон із Пітером приїдуть! Вони ще нічого не знають!

І, не чекаючи відповіді, побігла назад до кухні.

Віктор залишився стояти з широко розкритими очима, розгублено дивлячись на Патті.

— Хто це такі?

Патті підвелась, поклала руку йому на плече, усміхнулась лагідно:

— Це одна з твоїх онучок. З хлопцем скоро прийде.

Віктор нахмурився.

— Ще одна онука? — він розвів руками. — Та звідки ж вони беруться?

Патті засміялась тихим, майже змовницьким сміхом, і, провівши рукою по його спині, відповіла:

— Скоро сам усе дізнаєшся.

Вона попрямувала до коридору, де саме почулися кроки на сходах. На ґанку стояли Пейтон і Пітер. Пейтон, трохи розгублена, поправляла волосся, а Пітер озирався навкруги.

Патті зупинилась у дверях, широко посміхнулась і, тримаючи руки перед собою, сказала:

— Нарешті ви прийшли. У вже майже все готово.

Пейтон здивовано нахилила голову, обмінялася швидким поглядом із Пітером.

— Бабусю для кого свято? — тихо перепитала вона. — А що відбувається?

Усередині будинку музика заграла голосніше, і з оранжереї почувся сміх усієї великої родини, яка вже готувалась зустрічати несподіваних гостей.

Патті тепло взяла під руки Пейтон та Пітера і повела їх до вітальні. У її очах сяяло щастя, а усмішка була сповнена гордості й ніжності.

— Пейтон, знайомся… це твій дідусь, — сказала вона урочисто, ніби відкривала головний секрет усього життя.

Віктор, що стояв біля крісла, завмер. Його очі широко розкрилися. Він вдивлявся в обличчя дівчини й бачив у ній риси Прю — ту ж серйозність у погляді, ту ж усмішку, що колись змушувала його відчувати гордість за старшу доньку.

— Боже мій… — прошепотів він, ковтаючи клубок у горлі. — Але... як… як це можливо?

Його рука несміливо піднялась, ніби хотіла торкнутися Пейтон, але він відсмикнув її, розгублений і розчулений.

Він повернув голову до Патті, голос його зривався:

— Патті, може поясниш, як це?!

Пейтон, не менше здивована додала:

— Бабусю, дійсно… поясни..

Патті підійшла ближче до Віктора, обхопила руками його руку, щоб трохи заспокоїти, і ніжно посміхнулась, дивлячись то на нього, то на Пейтон.

— Вікторе, послухай. Це… це не примара і не ілюзія. Пейтон — наша онука. Вона… донька нашої Прю.

Віктор, почувши ці слова, наче втратив рівновагу. Його серце закалатало швидше, він схопився рукою за груди й опустився на крісло.

Пейтон одразу сіла поруч, стурбовано схопивши його за руку:

— Дідусю, тобі погано?

Віктор здригнувся від цього слова — «дідусю». Його переповнювали незрозумілі відчуття, але він усміхнувся їй.

— Ти назвала мене дідусем… — прошепотів він. 

— Я принесу води! — вигукнув Пітер, і швидко пішов на кухню.У вітальні залишилися тільки Пейтон, яка хвилювалася, і Патті, що все ще посміхалася.

Віктор знову подивився на Пейтон, немов на диво:

— Але як? Як це можливо? Чому я дізнаюся про тебе лише зараз?

Патті присіла поряд, її голос став тепліший, легший, майже ігровий:

— Терпіння, Вікторе. Усьому свій час. Ти все дізнаєшся.

Віктор повів рукою по чолу, в його грудях знову защеміло, але на обличчі з’явилась щира усмішка.

— Моя онука… — повторив він, не відводячи від Пейтон погляду. — Боже, яка ж ти красива… так схожа на мою дочку.

Пейтон тихо всміхнулась.

— Я рада з тобою нарешті познайомитись.

У цей момент до кімнати повернувся Пітер зі склянкою води. Він простягнув її Віктору й, спостерігаючи за цією сценою, зрозумів, що став свідком початку нової, неймовірно важливої для Пейтон глави життя.

Пейтон ще сиділа поруч із дідусем, коли на сходах з’явилась Пейдж. Вона спускалася легкою ходою, але в голосі було відчутно наказовий тон:

— Ходімо, племіннице. Тобі треба перевдягтися у більш святковий одяг, — усміхнувшись, мовила вона, беручи Пейтон за руку. Потім швидко глянула на Пітера:

— А тобі, юначе, варто змінити піджак. Це ж все таки весілля, а не поліцейський відділок.

Пітер здивовано глянув на свій піджак, але тільки знизав плечима:

— Гаразд… якщо вже тітка Пейдж каже, то, мабуть, доведеться.

Пейтон озирнулась на Патті й Віктора, не бажаючи лишати їх у такий важливий момент, але Пейдж уже тягнула її вгору сходами.

— Може ти хоч поясниш що відбувається? — запитала Пейтон у Пейдж і пішла за тіткою, а Пітер рушив за ними.

Коли молодь зникла з поля зору, Віктор знову подивився на Патті. Його очі світилися сумішшю емоцій: недовіра, надія, біль і щастя водночас.

— Патті… — тільки й встиг він промовити, голосом, що тремтів.

Але Патті, не давши йому договорити, різко піднялася й розвела руки в сторони, наче ставила невидиму стіну:

— Все, Вікторе! Досить запитань. Ти ще все почуєш, але не зараз.Її усмішка була теплою, але й трохи пустотливою. Вона махнула йому долонею й, повернувшись, піднялась сходами нагору — до спальні Пайпер.

Віктор важко зітхнув, дивлячись у інший кут вітальні.

І тут серед оранжереї раптом засяяло м’яке світло, і з нього почала вимальовуватися знайома постать. Коли сяйво розвіялося, усі побачили Коула — у бездоганному весільному костюмі. Його поставна фігура і впевнений погляд одразу приковували увагу.

Усі присутні завмерли, а Ґремс, примруживши очі, поклала пальці до підборіддя й задоволено мовила:

— Який красень!

Її голос пролунав так виразно, що всі обдивились нареченого з голови до ніг, а сам Коул лише скромно всміхнувся. Його почали радісно вітати — кожен хотів потиснути руку чи обійняти.