Розділ 37

Бармен поставив перед Пейтон склянку з напоєм. Вона вдячно кивнула і зробила ковток.

Гіркота алкоголю розтеклася по тілу, але всередині залишалася пустка.

— Ти ж знаєш, що в такі моменти алкоголь не вирішує проблем, — пролунав знайомий голос за спиною.

Пейтон озирнулася й побачила Мелінду, яка йшла до неї з Паркер.

— Ви? — здивувалась Пейтон, намагаючись усміхнутися. 

— Як ви тут опинились?

Паркер сіла поруч і підморгнула:

— Це ж наш сімейний клуб. Ти ж не думала, що зможеш сюди тихенько зайти й ніхто не дізнається?

Мелінда сіла з іншого боку, обійнявши кузину за плечі.

— Ти вся якась... загублена. Щось трапилось?

Пейтон глибоко видихнула і опустила очі в склянку.

— Моя подруга з колишньої роботи... Її знайшли вбитою.

Мелінда й Паркер переглянулись.

— В сенсі "вбитою"? — перепитала Паркер, дивлячись пильно на кузину.

Пейтон глибоко вдихнула й тихо відповіла:

— Пітер приїхав до редакції і відвіз мене до готелю, а в номері лежало її тіло. Іден подорожувала і приїхала сюди...але ми не встигли зустрітись.

Її голос зламався.

Мелінда міцніше обійняла її.

— Мені шкода — прошепотіла вона.

Паркер нахилилась ближче, поклавши руку на долоню Пейтон.

— Це тяжко, але ти не винна і не могла нічого зробити. Ми поруч, навіть Пітер повернувся. Коли хтось зачиняє за собою двері то інший відчиняє, можливо це знак.

Пейтон зробила ковток алкогольного напою й посміхнулась:

— Ви завжди знаходите, що сказати.

Мелінда легенько підштовхнула її в плече:

— Ну, ми ж твої кузини. Це наша робота.

Паркер додала:

— А ще наша робота — витягувати тебе з барів, коли ти вирішуєш загубитись у склянці.

Вони всі троє засміялись, і напруга трохи спала.

Мелінда підняла руку звертаючись до бармена:

— Нам три лимонади, будь ласка. І прибери це, — вона вказала на склянку Пейтон.

Бармен посміхнувся:

— Буде зроблено.

Пейтон зітхнула, але покірно відсунула напій.

— Гаразд. Ви перемогли.

Паркер усміхнулась:

— Не перемогли, а врятували. І ще будемо рятувати, якщо треба.

Пейтон глянула на обох і вперше за день відчула тепло.

— Дякую вам. Без вас я б, напевно, розсипалась остаточно.

Мелінда стиснула її плече:

— Дівчинко, ти сильніша, ніж думаєш. А ми просто нагадуємо тобі про це.

Наступного дня небо зранку затягнуло хмарами, повітря було важким, ніби саме місто відчувало втрату. Пейтон стояла біля дзеркала у своїй квартирі. Вона довго не могла вирішити, що вдягти, але зрештою обрала чорну сукню до колін та темний плащ. Її руки тремтіли, коли вона намагалася застебнути ґудзики.

До неї підійшов Пітер.

— Це я, — почувся голос Пітера.

Він завмер, дивлячись на неї.

— Ти прекрасна... навіть сьогодні.

— Це не той день, коли треба бути прекрасною, — сумно всміхнулася Пейтон.

Пітер підійшов ближче, взяв її руки у свої.

— Сьогодні тобі треба бути сильною. А я триматиму тебе, якщо сили раптом закінчаться.

Вона мовчки притулилась до нього, і разом вийшли з квартири.

У невеликій каплиці стояла домовина, накрита білими ліліями. Людей було небагато — кілька родичів, знайомі та з роботи. Атмосфера тиші й скорботи проникала в кожну клітину.

Пейтон зупинилася біля домовини й не могла зрушити з місця. Її очі наповнилися сльозами.

— Я... я не вірю, що ти тут, — прошепотіла вона звертаючись до Іден.

Пітер поклав руку їй на плече:

— Не треба говорити, якщо важко. Просто будь поруч.

Пейтон повільно провела пальцями по краю домовини.

— Вона завжди мріяла показати мені Париж...світ. А тепер я тримаю її фото з Ейфелевою вежею, і воно нагадує, що вона ніби досі поруч.

Пітер знову взяв її за руку й міцно стиснув:

— Знаєш, мені здається що вона тепер буде поруч з тобою...

Пейтон схлипнула й нарешті нахилилась, аби покласти на домовину маленький браслет, який вони колись купили разом з Іден.

— Це твоє, — прошепотіла вона, — Я більше не можу його носити без тебе.

Вже на цвинтарі, коли люди почали розходитись, Пейтон залишилась стояти біля могили, дивлячись на землю, яку вже почали засипати.

— Я так хотіла тобі сказати стільки всього, — її голос зривався. — Та не встигла...

Пітер стояв позаду на відстані, даючи коханій попрощатись.

Пейтон закрила очі, і сльози знову полились.

— Дякую, що була поруч. Я б не почала жити, якби тебе не було.

Пітер підійшов до Пейтон і пригорнув її до себе.

Вони стояли так довго, поки люди на цвинтарі не розійшлися зовсім, залишивши їх удвох у тиші, що тепер здавалася частиною їхнього спільного болю.

Минали місяці, а за ними й роки. Життя в «Галлівелл-Менор» текло вже в іншому ритмі. Те, що колись починалося з перших кроків юних відьом, тепер перетворилося на справжню історію нового покоління.

У підземному світі все частіше шепотіли про трьох молодих відьом — спадкоємиць легендарних Сил Трьох. Нечисть передавали чутки один одному, що у Сан-Франциско виросли нові могутні відьми, і кожен, хто мав необережність стати на їхньому шляху, зникав назавжди.

Їх почали порівнювати з їхніми матерями й тітками, але водночас і відзначали, що в кожній із них є щось особливе, власне.

Пейтон була старшою серед кузин. Про неї казали:

«Вона — нова Прю. Розумна, виважена, завжди думає перш ніж діяти. Її сила — непохитна, її погляд змушує навіть найсильніших демонів відчувати холод. У бою вона лідер, у сім'ї — опора».

Вона справді стала стрижнем для своїх кузин. Її магічні здібності розкривалися все більше, і вона перевершувала багатьох відьом минулих поколінь. Демони боялися її телекінезу й здатності миттєво опинятися в будь-якому місці, адже це робило її майже невловимою.

Мелінда завжди стояла посередині — як за віком, так і за характером.

«Вона нагадує Пайпер своїм серцем та турботою, але в ній відчувається вогонь Фібі — запал, бешкетництво, інколи навіть бунтарство. Вона не боїться сперечатись із кузинами й завжди говорить те, що думає».