Розділ 36

— «Це все, що я змогла знайти для тебе по всьому світу. Носи з задоволенням, сувеніри постав у найвидніше місце. Твоя Іден».

Її пальці затремтіли сильніше, і листівка випала на підлогу.

— Ви знайомі? — тихо запитав Пітер дивлячись на дівчину. 

— Тобі доведеться проїхати зі мною у відділок...

Сльози градом котилися по її щоках. Пітер не витримав, обійняв її ззаду, притискаючи до себе.

— Заспокойся — шепотів він.

Пейтон стиснула його руку на своїй талії й кивнула, намагаючись зібратись.

Пітер, тримаючи Пейтон вивів з номеру, вони сіли у машину і поїхали у відділок.

В кабінеті Пітера було тихо, лише нервовий стук ручки по паперу. Пітер сидів навпроти, серйозний, але водночас м’який.

— Отже, ти знала жертву близько? — він подивився їй в очі.

— Ми були подругами з часів моєї роботи у редакції в Лос- Анджелесі, — відповіла Пейтон. — Вона завжди мріяла стати моделю. Казала, що вона у Парижі… Я ніколи не думала, що… — вона запнулася, відвернувшись.

— Ти помітила щось дивне останнім часом у її поведінці? Може, хтось переслідував її?

— Ні, нічого такого. Казала лише що ми зустрінемось, коли вона повернеться. — голос зірвався. Пітер зітхнув, закривши блокнот.

— Не звинувачуй себе. Можливо її вбивство пов’язане з модельним агентством..

Пейтон тихо відповіла, дивлячись у вікно:

— Я не знаю що і думати…Хто міг так вчинити…

Пітер кивнув, знову глянувши на неї.

— Я це виясню!

Пейтон сиділа за столом, її очі були почервонілі від сліз, голос ще тремтів після допиту. Пітер довго дивився на неї, немов борючись із самим собою, і нарешті піднявся.

Він повільно підійшов до неї й простягнув руку.

— Ходімо, — тихо сказав він.

Пейтон вагалася секунду, але все ж поклала свою долоню в його. Він легко підняв її, і вони опинилися зовсім близько. Їхні погляди зустрілись.

— Пейтон… — голос Пітера зірвався. — Я був таким покидьком, коли тоді кинув тебе. Але… мені потрібен був час. Розумієш? Не щодня дізнаєшся, що дівчина, яку ти кохаєш… має якісь здібності.

Вона здригнулась, але не відвернулася.

— Я розумію… — прошепотіла Пейтон. — Якби я була на твоєму місці, мабуть, теж би так вчинила.

Пітер стиснув її руку міцніше.

— Але я клянуся… більше ніколи не втечу. Не залишу тебе. Тільки скажи… ти зможеш пробачити мене? Можливо, не зараз… з часом.

Пейтон дивилась прямо йому в очі. У них було стільки провини, болю й ніжності, що вона раптом відчула: так, вона змогла б пробачити.

Її губи торкнулася посмішка, і вона пригорнулась до нього.

Пітер міцно обійняв її, сховавши обличчя у її волоссі.

— Я кохаю тебе! — прошепотів він, і його голос звучав, наче клятва. — Я тебе ніколи не залишу.

Він ніжно підняв її обличчя долонею і пристрасно поцілував.

Згодом вони їхали нічним містом у його машині. Вулиці сяяли вогнями ліхтарів, неон вивісок блимав у вікнах. Пітер тримав кермо однією рукою, а другою — ніжно стискав пальці Пейтон.

— Тобі краще повернутись додому, — сказав він. — Тобі потрібен відпочинок.

— А тобі? — вона подивилась на нього. — Ти працював...

Він посміхнувся.

— Я міг би не спати тиждень, аби тільки бути поруч із тобою.

Вона посміхнулась крізь втому і поклала голову йому на плече.

Вони увійшли в її квартиру. Пейтон кинула сумку на комод поряд з дверима і скинула взуття, ледь не падаючи від виснаження.

— У тебе затишно, — сказав Пітер, озираючись. — Так як і було.

— Тут хоча б можна видихнути, — відповіла вона, проходячи до кімнати. — Хоча після сьогоднішнього… я не знаю, чи зможу заснути.

Він підійшов ближче й обійняв її за плечі.

— Якщо хочеш я можу залишитись.

Вона підняла на нього очі, торкнулась його щоки й знову поцілувала. Цього разу довше.

Вони провели всю ніч разом — не думаючи про завтра, не згадуючи ні про магію, ні про небезпеку, ні про роботу. Тільки вони двоє.

Ранком перше проміння сонця пробилось крізь штори. Пітер відкрив очі, відчуваючи її тепло поруч. Пейтон спала, обійнявши подушку, її волосся розсипалось по ковдрі.

Він нахилився, поцілував її в скроню й тихо прошепотів:

— Ти моє диво.

Потім обережно встав, одягнув сорочку та джинси й узяв ключі з тумбочки. Кинув останній погляд на неї — і вийшов, прямувавши на роботу.

Ясне сонця лагідно пробивалось крізь штори. Пейтон розплющила очі, повільно потягнулась і відчула, що вперше за довгий час у грудях немає тягаря. Їй було добре.

— Хм… навіть дивно, — тихо прошепотіла вона сама собі, встаючи з ліжка.

Вона накинула легкий халат і пішла в душ. Звідти лунали звуки води, а за кілька хвилин Пейтон, свіжа після душу, витирала волосся рушником. Вона вдягнула джинсовий комбінезон поверх білої футболки й босоніж вийшла на кухню.

Вона поставила чашку до кавомашини.

— Ну що, день… давай почнемо без поганих сюрпризів, — всміхнулась вона сама собі, але посмішка швидко зникла.

Перед очима постало тіло Іден. Її сміх, її теплі слова і те, що тепер цього більше не буде.

— Іден… — прошепотіла Пейтон, стискаючи чашку в руках. — Хто це зробив з тобою?..

Їй так сильно захотілося знову опинитися в тому номері готелю, ніби ще можна щось змінити. І раптом усе довкола завмерло. Тіло Пейтон ніби провалилось у сон і вона стоячи спала.

Пейтон відкрила очі і озирнулась навкруги. Той самий номер. Ледь освітлений, холодний. Пахло пилом і чимось металевим.

— Ого… Це сон? — подумки сказала Пейтон і несміливо підійшла до місця, де ще вчора лежало тіло її подруги.

Вона схилила голову, але змусила себе підняти погляд. На стіні висіло фото: Іден на фоні Ейфелевої вежі, сміється, тримає морозиво в руці.

Вона різко відсахнулась — і зрозуміла, що знову вдома.

— Це… реально? — прошепотіла вона, озираючись.У готелі тим часом фото з гуркотом упало на підлогу.

Пейтон торкнулась вікна поруч долонею, а тоді закрила очі й зосередилась.