Розділ 35

Потім Фібі подивилась на Коула. Вона дивилась на нього довгим поглядом, у якому переплелися минулі образи і нове прийняття.

— Бережи мою сестру, — сказала вона тихо, але твердо. — Я не хочу знову її втратити.

Коул кивнув, його очі сповнилися вдячністю.

Останньою вперед вийшла Пейтон. Вона дивилася на батьків, очі блищали від сліз.

— Я тільки-но звикла до вас…знову...— голос тремтів. — Я буду чекати нашої наступної зустрічі.

Прю притиснула доньку до себе, поцілувала її в скроню шепочучи:

— Ми завжди поруч, навіть якщо ти нас не бачиш.

Коул теж обійняв Пейтон, проводячи рукою по її голові:

— Ми пишаємося тобою в дуже любимо.

Пейтон нарешті відпустила їх і відступила, витираючи сльози.

Коул і Прю ступили в коло зі свічок, узявшись за руки. Вогники відразу затремтіли, наче відчули їхню енергію. Сестри — Пайпер, Фібі та Пейдж — стали довкола, об’єднавши голоси у заклинанні. Їхні слова лунали в повітрі, наповнюючи горище магічним сяйвом:

— "Світло й темрява зіллється,

Добро та зло не розійдеться,

Рівновагу повертаєм,

Світові баланс ми залишаєм".

Світло від свічок спалахнуло, утворивши сяючий стовп у центрі кола. Коул пригорнув Прю до себе міцніше а вона поклала голову йому на груди і вони обоє зникли в сяйві та свічки у раз погасли.

Усі в горищі завмерли. Пейтон дивилась на місце, де щойно стояли її батьки, і прошепотіла:

— Я чекатиму…

Мелінда підійшла до Пейтон, яка стояла зі спущеними плечима, і тихо мовила:

— Може сьогодні залишися у нас? — вона лагідно пригорнула кузину до себе. — Вже пізно…

Пайпер, витираючи сльози на щоках, додала рішучим тоном:

— Це навіть не обговорюється. Ти залишаєшся у нас, дорогенька.

Пейтон з опущеними очима відповіла:

— Добре…дякую.

Мелінда взяла її за руку, намагаючись підбадьорити:

— Будеш зі мною. У мене ліжко велике, місця вистачить на двох.

Вона повела кузину до своєї кімнати. Пейтон тихо ступала поруч, наче боялася видати будь-який звук. Коли Мелінда завела її в кімнату, вона посміхнулась:

— Влаштовуйся зручніше, я скоро повернуся.

Залишивши Пейтон наодинці, зачинивши за собою двері, Мелінда пішла у кімнату братів, де вже була Паркер.

У цей час на кухні зібралися Пайпер, Пейдж, Фібі, Лео та Куп.

Пейдж, обхопивши чашку руками, зітхнула:

— Що тепер буде з Пейтон? Бідна дівчинка… Вона щойно знайшла своїх рідних батьків і знову… скажімо, втратила.

Лео спокійно, але твердо відповів:

— Тепер вона буде з нами. Ми повинні стати для неї сім’єю, замінити Прю та Коула настільки, наскільки зможемо.

Фібі сумно усміхнулася і сіла на стілець:

— А як же її прийомні батьки? Вони ж виховали її…

Пайпер, складаючи на піднос чашку з кавою та маленькі кекси, мовила:

— Я поговорю з нею про це. Можливо, мені вдасться їх примирити. Я спробую поговорити з її прийомними батьками особисто.

Її різко перебив Куп, здивовано піднявши брови:

— І що ти їм скажеш?

Пайпер зупинилася, глянувши на нього серйозно:

— Правду. Що я її тітка.

Вона взяла піднос, підійшла до дверей і вже на порозі додала:

— Скажу, що її справжні батьки загинули… а ми просто не знали про її існування.

З цими словами вона вийшла з кухні.

Пайпер тихо відчинила двері до кімнати Мелінди. Всередині, на краю ліжка лежала Пейтон. Вона шморгала носом і намагалася приховати сльози.

— Люба, ти як? — ніжно запитала Пайпер, зачиняючи двері за собою.

Пейтон повільно розвернулася, подивилася на неї вологими очима, але нічого не сказала і знову відвернулась.

Пайпер поставила піднос на тумбу біля ліжка й обережно лягла поруч. Вона торкнулася плеча племінниці, пригортаючи її до себе.

Від цього у Пейтон прорвалися стримані емоції. Сльози покотилися щоками, і вона заплакала ще сильніше.

— Тш-ш-ш… — Пайпер поцілувала її в чоло, витерла сльози долонею. — Поплач, не край своє серце.Тоді Пайпер міцніше обійняла її, поклала свою голову на голову дівчини.

Пейтон стисла руку Пайпер, немов боялася відпустити. Вони лежали тісно пригорнувшись одна до одної. Зрештою, виснажена плачем, Пейтон заснула просто в обіймах тітки.

Пайпер ще довго не рухалась, вдивляючись у заспокійливий вираз обличчя племінниці. Вона ніжно прибрала пасмо волосся з її чола й прошепотіла сама до себе:

— Ми подбаємо про тебе…доню.

Минали тижні й місяці без Прю та Коула. Спершу Пейтон відчувала страшну порожнечу. Вона звикала до нових родинних та теплих поглядів, порад і навіть до коротких докорів. Їй стало справді комфортно бути з родиною Галлівелл. З ними вона стала більш впевненою та розкутою, не було вже тих сором'язливих рухів та слів. Пейтон відчула себе вже повноцінним членом родини.

У Галлівелл-Менор життя тривало: кузини продовжували боротися з нечистю. Після перемог Мелінда й Паркер тягнули Пейтон у вир пригод, аби вона не залишалась сам на сам з роботою та смутком через Пітера. Та все одно, коли будинок чи її квартира занурювалися в тишу, Пейтон починала чути й бачити щось, що ніхто інший не помічав.

В коридорах їй здавалося, що тінь Прю промайнула повз дзеркало, і вона вловлювала її аромат  — ніжний запах її парфумів. На горищі, де Прю й Коул востаннє стояли у колі свічок, іноді виблискувало біле світло, і Пейтон клялася, що бачила силует Коула, який з любов’ю дивився на неї.

У своїй квартирі Пейтон часто залишалася на ніч сама. І тоді, коли вона засинала, відчувала тепло поруч, наче хтось накриває її ковдрою — так, як робив Коул у дитинстві в її "уяві". Іноді вона прокидалася від відчуття, що хтось сидить на краю ліжка. Вона не боялася. Навпаки — серце наповнювалось спокоєм.

У битвах Пейтон теж відчувала невидиму підтримку. Коли сили були на межі, немов хтось спрямовував її руку, і енергетична куля летіла точно в ціль. А коли вона боялася за своє життя чи життя кузин, поруч ніби звучав спокійний шепіт: