Розділ 32

— Може, він… — почала вона, але не встигла закінчити, як чоловік схопив її за ногу. Рана розкрилася сама собою, і біль прошив її.

— Ах! — скрикнула Пейтон.

Паркер підбігла й сильним ударом ноги відштовхнула нападника до каменя. Той підняв руку, готуючись атакувати.

— Використовуй її, — крикнула Мелінда до Пейтон.

Пейтон глянула на свою долоню — в ній вже сяяла енергетична куля. Її погляд став холодним, рішучим. Вона кинула кулю прямо в нападника.

— Аааа! — заревів він, палаючи у вогні, поки від нього не залишився лише попіл.

Жінка розморозилась, озираючись у паніці:

— Що відбувається?! Хто ви?!

Мелінда підійшла й спокійно промовила:

— Все добре. Не хвилюйся.

Вона піднесла свою долоню над шиєю жінки, і тепле сяйво загоїло її синці. Та дівчина підвівшись злякано побігла геть.

— Дякую, кузино,— усміхнулася Паркер до Пейтон.— Вітаю з першою місією, — додала Мелінда й міцно обійняла її.

Вони швидко сфернулися назад до ресторану, за ту ж ширму. Мелінда розморозила залу. Все повернулося в норму — музика заграла, гості сміялися, офіціанти бігали.

Взявши за руку Мелінду, Паркер помахала кузині і вони зникли у рожевому сяйві, залишивши Пейтон саму. Вона глибоко вдихнула й повернулась до столика.

— Може, підемо? — тихо запитала вона, сідаючи поруч з Пітером.

— Тобі не подобається тут? — здивувався він.

— Просто хочеться побути з тобою, — щиро відповіла Пейтон.

Пітер усміхнувся, розплатився й узяв її за руку.

Вийшовши з ресторану, вони відчули прохолодний вітер. Пітер зняв піджак і накинув їй на плечі.

— Тобі холодно, — сказав він.

— Тепер уже ні, — прошепотіла вона.

І саме в цю мить почався дощ. Вони розсміялися й побігли під навіс квіткової крамниці.

Пітер обійняв Пейтон, вдивляючись у її очі:

— Мені здається, що я хочу бути з тобою вічно.

— Тобі не одному так здається,— відповіла вона і ніжно торкнулася його щоки.

Вони пристрасно поцілувалися під шум зливи. Потім, тримаючись за руки, побігли до машини.

Усівшись у салон, все ще задихаючись від сміху, Пейтон нахилилась і поцілувала його знову.

— Поїхали до мене, — промовила вона тихо, але впевнено.

Пітер глянув на неї і, не вагаючись, завів двигун. Машина зникла у нічній дорозі, залишивши за собою лише мокрі сліди шин і аромат дощу.

Машина плавно зупинилася біля будинку, де мешкала Пейтон. Дощ ще лив, і вулиця сяяла у відблисках ліхтарів.

— Побігли, — усміхнувся Пітер, дістаючи з сидіння папку. — Будемо використовувати її як щит.

— Справжній інспектор, завжди все під контролем, — пожартувала Пейтон, поправляючи волосся, що прилипло від дощу.

Вони вибігли з машини, притиснувшись одне до одного під папкою, і швидко влетіли до під’їзду, захлинаючись від сміху.

Піднявшись на потрібний поверх, Пітер не витримав. Він різко зупинився біля дверей і нахилився до Пейтон, пристрасно поцілував її.

— Я більше не можу чекати, — прошепотів він, коли їхні губи на мить розійшлися.

Пейтон усміхнулася, обхопивши його за шию:

— То й не треба.

Вона відкрила двері, і вони, не розриваючи поцілунку, увійшли всередину. Піджак впав десь біля входу, слідом і інший одяг.

— Ти ж розумієш, — Пітер заплутався пальцями в її волоссі, — що я шаленію від тебе?

— А ти уяви, що я відчуваю,— відповіла Пейтон, ковзаючи руками по його спині.

Вони дійшли до спальні, сміючись і наштовхуючись на меблі. Двері грюкнули за ними, і кімната наповнилася теплом їхнього дихання.

Ніч належала лише їм. Усі слова перетворилися на пошепки, сміх, зізнання й поцілунки. На підлозі залишилася доріжка з одягу, що вела до їхнього кохання.

Ранок прокрався крізь жалюзі м’яким сонячним світлом. Пейтон повільно розплющила очі — вона лежала в теплих обіймах Пітера, який спав міцно, розмірено дихаючи. Його рука обіймала її за талію, а м’який плед укривав їх обох.

Вона обережно вислизнула, щоб не розбудити його, підхопила з підлоги легке простирадло й загорнулась у нього. Тихо пройшла до кухні. Вмикаючи кавоварку, ще напівсонна, вона раптом відчула дивне тепло за спиною.В мить повітря злегка засвітилось — і прямо позаду неї з’явилися Прю та Коул.

— Донечко… — м’яко промовила Прю.

Пейтон різко здригнулась, ледь не врізалась у стіл і схопилась за серце.

— Господи! Ви мене до смерті налякали! — вона розвернулась і зустріла погляди батьків.

Коул миттєво схопив її за руку, не даючи втратити рівновагу.

— Вибач, ми не хотіли налякати, — з легкою усмішкою сказав він, відпускаючи її.

— І що ви тут так рано робите? — насупилася Пейтон, піднімаючи чашку й ставлячи її під кавоварку.

Прю підійшла ближче, торкнувшись плеча доньки:

— Ми хвилювалися. Учора була твоя перша місія. Ми хотіли переконатися, що з тобою все добре.

Пейтон зітхнула, притулившись до кухонної стільниці.

— Усе добре. Чесно. Я гадала, буде гірше…

Коул тим часом уже влаштувався за столом, схрестивши руки.

— І як воно — застосовувати сили? Чув, ти навіть використала енергетичну кулю.Пейтон поглянула на нього, і в її очах блиснув вогник.

— Знаєте… мені навіть сподобалось. Відчуття дивні, але водночас приємні.

Її слова перервав голос за спиною.

— Вибачте… я не хотів заважати, — пролунало тихо.

У дверях стояв Пітер, у самій лише спідній білизні, злегка розгублений, але тримаючи себе впевнено.

Прю кинула на нього погляд і ледь посміхнулась.

— Та нічого. Ми вже й так затрималися.Коул підвівся й узяв дружину за руку. Вони вже хотіли сфернутись, коли Пейтон вигукнула:

— Стоп! — вона кинулась до них і встала попереду. — Не так. Люди виходять через двері.

Вона рішуче випровадила їх до дверей.

— Я сама заїду сьогодні до будинку, гаразд? — сказала, відкриваючи двері.

Прю кивнула, а Коул усміхнувся з батьківським теплом. Пейтон зачинила двері й сперлась на них, видихаючи.

— Ранкові гості… — пробурмотіла вона.