Розділ 25

— Цікаво — нарешті сказала Прю, тепер уже цілком легко посміхаючись, дивлячись то на Черіті, то на Майка.

У цей момент Пейтон рішуче схопила Прю за руку, підняла свою сумку й закинувши її на плече, сказала друзям:

— Ми підемо.

Вона потягнула Прю за собою. Коли вони майже дійшли до виходу, Пейтон відпустила її руку, але йшли вони все одно поруч, майже синхронно. Двері тихо зачинилися за ними.

Черіті й Майк ще кілька секунд мовчки дивилися на вихід, доки Черіті не озвалася пошепки:

— Здається, це та сама Прю Галлівелл…

Майк скривив обличчя й закотив очі.

— І це в мене проблеми зі знайомствами… ага, — пробурмотів він повертаючись до свого місця.

Черіті лишилася стояти на місці, замислено дивлячись на двері, які тільки-но зачинилися за Пейтон і Прю та пішла слідом за Майком до свого столу.

Вулиця світилася золотом вечірнього сонця. Місто жило своїм життям — хтось поспішав, хтось сміявся, а Пейтон зупинилася на розі редакції. Її погляд був напружений, руки схрещені на грудях. Вона різко обернулась до Прю.

— Скажи мені, — її голос затремтів, але був твердим, — я справді твоя донька?

Прю глибоко вдихнула, мовби шукаючи в собі сили сказати правду.

— Це важко зрозуміти, але так — відповіла вона рівно, дивлячись прямо в очі доньці.

Очі Пейтон наповнились образою й болем.

— Тоді чого ви мене покинули? — у її словах звучала відраза й розпач.

Прю зробила крок ближче, простягнувши руку, але не торкнулася.

— Для твого ж захисту… — її голос затремтів, хоча вона намагалася тримати себе в руках. — Ні я, ні твій батько не хотіли тебе залишати. В нас не було вибору.

Пейтон вдивлялася в неї, мовби намагаючись знайти брехню в кожному слові. В її думках металися тисячі запитань, але вона лише холодно мовила:

— Не надто багатослівно.

— Я розповім тобі все, якщо захочеш. Але… давай спочатку поїдемо додому, — вона глянула в бік припаркованої машини, де чекала Пейдж. — Вдома на тебе чекає твій тато.

Вона обережно поклала руку на плече доньки, легенько пригорнувши. Пейтон не відштовхнула, але й не відповіла взаємністю — просто дозволила провести себе до машини.

Сівши на заднє сидіння, вона відкинулась і, кинувши погляд на Пейдж попереду, та здивовано мовила:

— Знову ви?

Пейдж перехопила її погляд у дзеркалі заднього виду й усміхнулась.

— Дитинко, я й буду поруч. Бо тітки завжди поруч зі своїми племінницями, — підморгнула вона й легенько постукала пальцями по керму, заводячи мотор.

Машина плавно рушила з місця, вулиці міста повільно залишалися позаду. Всередині стояла тиша, лише звук двигуна та легкий шум з вікон заповнювали простір. Пейдж уважно дивилася на дорогу, але боковим зором стежила за дівчатами позаду.

Пейтон сиділа і дивилась у вікно. Її обличчя було спокійним лише зовні, але очі світилися гнівом і сумом водночас. Прю сидівши поруч, поклала руку на вікно а долонею підперла обличчя і раз-у-раз дивилась на Пейтон. Та нарешті вона наважилась:

— Ти навіть не уявляєш, як я мріяла про цю мить, — тихо почала Прю, її голос тремтів, але вона не відводила погляду від доньки. — Просто… дивитись на тебе, знати, що ти в безпеці. 

Пейтон нарешті повернулась до Прю.

— У безпеці? — вона гірко посміхнулась. — Ви залишили мене! Я росла, скажімо, з чужими людьми.

Прю зітхнула.

— Я знаю, як це звучить… Але ми зробили це, щоб врятувати тебе. Інакше б ми тебе втратили назавжди.

— Красиві слова, — перебила Пейтон, її голос був колючим. 

Пейдж відкашлялась, щоб розрядити напруження, і вставила своє слово:

— Гей, знаєш, я теж виросла не з рідними батьками. — Вона на мить подивилась на Пейтон у дзеркало. — І повір, такі історії приводять до великого майбутнього.

Пейтон ковзнула поглядом по Пейдж, потім  на Прю.

— То він справді чекає?… Коул?

Прю всміхнулась ніжно й тепло, в її очах з’явився блиск.

— Так. Він дуже хоче тебе побачити.

Пейтон опустила голову, намагаючись приховати ємоції, що підступали. 

— Не знаю, чи готова я до цього.

Пейдж відразливо промовила:

— Хоч я від цього не в захваті. Але що є то є. — не відриваючи рук від керма: — Та поки я буду вашим водієм і офіційним миротворцем, — жартома додала вона.

На мить у салоні запанувала легша атмосфера. Куточок губ Пейтон смикнувся вбік, наче маленька усмішка намагалася пробитися крізь біль.

Машина Пейдж підкотилась до будинку, двигун стих, дівчала почали виходити з машини. Останньою з машини вийшла Пейтон, вона трималась за дверцята та дивилась на будинок. Пейдж, яка стояла вже на сходах з Прю, озирнулась на Пейтон — Ходімо —мовила вона махнувши рукою до себе та піднялась до ґанку. Прю стояла на місці, чекаючи на доньку а Пейтон закрила дверцята і рушила до будинку. 

Двері зачинились за їхніми спинами, і в домі Галлівелл запанувала мить тиші, ніби саме повітря затамувало подих, чекаючи продовження.

— Ми вдома! — гучно оголосила Пейдж, скидаючи сумочку.

— Ми тут, — відповіла з вітальні Пайпер, її голос луною відбився в просторому коридорі.

Пейдж ступила у вітальню й першою оглянула присутніх. Слідом з'явилися Прю і Пейтон. Усі розмови стихли, коли погляди зупинилися на новоприбулій.

Коул, який сидів на бильці дивану, повільно підвівся. Його очі тремтіли від емоцій, але ноги ніби не слухалися. Він ковтнув клубок у горлі, ніби боявся зруйнувати цей момент.

Прю, помітивши це, ніжно поклала долоні Пейтон на плечі. Сама ж Пейтон, відчувала себе збентеженою серед нових облич, вона здавалася не дорослою дівчиною а маленькою дівчинкою.

Лео першим наважився підійти до Пейтон. Його тепла усмішка і спокійний голос розвіяли напруження:

— Привіт, — він м'яко взяв Пейтон за руку. — Мене звати Лео. Ми раді, що ти все ж прийшла до нас.

Пейтон подивилася на нього, у її очах змішувалася настороженість і цікавість. Вона ледь кивнула, але нічого не відповіла.

Лео перевів погляд на Коула, що стояв позаду, і після короткої паузи сказав: