Розділ 24

Вони вийшли з машини. Тиша між друзями була такою густою, що здавалося, навіть вітер завмер, боячись її порушити. Майк кинув короткий погляд на Пейтон і хотів щось сказати, але передумав.

Важкі двері церкви скрипнули, впускаючи трьох молодих людей усередину. Їхні кроки луною розкотилися під високим склепінням. У залі сиділи люди, схиливши голови над тонкими книжечками, шепочучи молитви чи, можливо, розмовляючи подумки з богом.

— Сядемо тут, — тихо запропонувала Черіті, вказавши на лаву біля виходу. Вона й Майк присіли, а Пейтон повільно рушила далі, немов тягнута невидимою силою.

Біля вівтаря відчинилися дверцята, і з них вийшла старенька черниця в окулярах, з лагідною зовнішністю. Побачивши її, Пейтон зупинилася, зібрала всю сміливість і підійшла.

— Доброго дня, — обережно почала вона, голос звучав тихо, але твердо. — Вибачте, я хочу вас дещо спитати. Двадцять чотири роки тому пастир віддав на виховання немовля Дон та Ніколасу Гілліс. Чи не знаєте ви, звідки це немовля з’явилося… і хто його приніс сюди?

Черниця на мить завмерла, але в її очах одразу загорілося пізнавання. Вона простягла руку й ніжно торкнулася щоки Пейтон.

— Ти… — її голос затремтів. — Ти та сама дівчинка. Тепер уже доросла, така гарна… дитинко.

Пейтон здивовано дивилася на неї, не знаючи, як реагувати.

— Тебе сюди принесли твої батьки, — продовжила черниця, з теплотою в голосі. — Я пам’ятаю цей день, ніби це було вчора. Вони з’явилися, наче янголи у сяйві світла. Такі збентежені, нещасні. Твоя мама дала мені тебе на руки, а тато назвав ім’я… і вони попросили знайти для тебе гарних, добрих батьків. Вони обійняли тебе востаннє — і зникли… у тому ж сяйві. А пастир відніс тебе до родини... Ти так схожа на свою маму, окрім очей — очі батька.

Черниця обійняла Пейтон.

— Я так рада тебе бачити, дівчинко.

Пейтон стояла, відчуваючи, як серце калатає від почутого. Вона ковтнула повітря й нарешті запитала:

— А ви не пам’ятаєте… як вони виглядали?

— О так…так, — жінка прикрила очі, намагаючись пригадати. — Твоя мама менше за зростом від батька і мала темне волосся й маленьку родимку під оком. А твій тато високий… теж темноволосий, і з холодним поглядом. Але коли він дивився на тебе, його очі світилися любов’ю.

Пейтон тяжко вдихнула повітря, усвідомлюючи, про кого йде мова. Її обличчя наповнилося рішучістю й водночас розгубленістю.

— Дякую вам, — промовила вона майже пошепки та подалася до виходу.

— Бережи тебе боже, дитинко, — сказала черниця їй услід.

Пейтон вже стоючи на вулиці на сходах біля дверей церкви, вдихала прохолодне повітря. Голова паморочилася від емоцій. У цей момент до неї вибігли Черіті й Майк.

— Ну що там? — запитав Майк, сповнений нетерпіння. — Що ти дізналася?

Пейтон повільно підняла голову, її очі були серйозними й ясними.

— Я знаю, хто вони, — відповіла вона рівним голосом.

Черіті та Майк перезирнулися, не наважуючись розпитувати далі. Вони мовчки пішли до машини, і вже за кілька хвилин автомобіль рушив дорогою назад до редакції. Усередині авто було тихо, але Пейтон відчувала, як її світ щойно перевернувся назавжди.

Черіті підрулила до свого  паркувального місця перед редакцією й заглушила двигун. Пейтон, зосереджена на власних думках, навіть не помітила, як машина зупинилася.

Вона мовчки вийшла, ніби на автопілоті. Вітерець розвіяв пасмо її волосся, але вона навіть не поправила його. Вразливість читалася в кожному її русі. Майк одразу ж вискочив слідом і, зробивши кілька швидких кроків, підхопив Пейтон під руку.

— Гей, обережно, журналістко, — пожартував він, намагаючись приховати турботу за жартом. — А то ще впадеш і доведеться мені писати замітку про власну колегу: «Репортерка редакції не дійшла до робочого місця».

Пейтон лише видихнула й слабо посміхнулася.

— Дуже смішно, Майку, — кинула вона, але без злості.

Черіті тим часом теж обійшла машину, підійшла й взяла Пейтон з іншого боку під руку.

Разом, майже мов охоронці, вони вели її крізь натовп перед входом у будівлю. Черіті весь час щось щебетала — то про новий матеріал, то про те, як редакторка знову переплутала імена в статті, а Майк вставляв свої репліки так, щоб змусити Пейтон бодай трохи посміхнутись.

Вони довели її до робочого столу й майже урочисто посадили на стілець. Вона відчула, що ці двоє не просто колеги, а вже стали тими людьми, на яких можна покластися. Вони посміхнулися їй, а тоді розсілися по своїх місцях і швидко заглибилися в роботу — з їхнього боку це було ненав’язливе «ми поряд, але даємо тобі простір».

Пейтон ще мить дивилася на них, а тоді глибоко вдихнула, розгорнула блокнот і, відкривши ноутбук клацнула по клавіатурі, почала писати, ніби намагаючись відволіктися від усього, що відбувалося в її голові.

Машина Пейдж плавно зупинилася біля тротуару напроти редакції. Пейдж, вимкнувши двигун, глянула у дзеркало заднього виду, поправила кілька неслухняних пасм волосся.

— Може піти з тобою? — тихо запитала вона у Прю, але в її голосі відчувалася настороженість.

Прю вже потягнулася до дверцяти, на її обличчі промайнула м’яка усмішка.

— Ні, я сама.

Вона вийшла з машини, випрямилась і зробила кілька кроків до входу. Сонце відбивалося у скляних дверях редакції, на мить засліпивши її. Вона підняла очі вгору, погляд упав на вивіску з логотипом газети. Десь позаду, з машини, долинув голос Пейдж:

— Щасти тобі!

Прю коротко кивнула озирнувшись, і впевнено відчинила двері. Усередині панувала метушня: журналісти поспіхом бігали коридорами з блокнотами й папками в руках, хтось гучно розмовляв по телефону, а хтось нервово розмахував руками, пояснюючи колезі деталі статті. Сонячні промені пробивалися крізь великі вікна, і так сталося, що одне з променів упало прямо на Прю, осяявши її фігуру.

— Дивіться, новенька мабуть, — підняв голову від монітора Майк і штовхнув ліктем Черіті.

— Та ну… — Черіті примружилася, вдивляючись у жінку в сяйві. — Диви, вона ж точнісінько як Пейтон.