Розділ 21

— Як давно я не піднімалася туди… — промовила Прю, і в її голосі відчувався суміш спогадів і ностальгії.

Вони разом піднялися на горище, де були інші сестри.

Горище було залите м’яким світлом старих ламп, що підвішувалися над дубовим тонким та високим столиком. На столі лежала розгорнута Книга Таїнств, сторінки якої гарячково перегортала Фібі. Пейдж стояла поруч, уважно стежачи, ніби шукала там відповідь на всі питання одразу.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшли Прю та Пайпер. Їхній вигляд був водночас зосереджений і втомлений.

— Тут таке діло… — першою заговорила Пайпер, обережно, ніби зважуючи кожне слово. — Нам потрібна заміна.

Фібі, не піднімаючи очей від книги, машинально відповіла:

— Що? Нам треба шукати нових відьом? — і лише потім зупинилась, підняла голову й здивовано глянула на старших сестер.

Голос Прю був спокійний і впевнений:

— Ні. В нас є власні відьми, на яких ми можемо покластись. Лишається одна… та, яка може передбачати.

Фібі заклякла на місці. Вона повільно перевела погляд з Прю на Пейдж, а потім знову на Прю, ніби боялася почути підтвердження своїм думкам.

— Ти натякаєш на Паркер? — її голос злегка здригнувся.

Прю мовчки глянула на Фібі, очі її були розгублені. Потім вона перевела погляд на Пайпер. Та, ніби підтверджуючи сказане, кивнула і лагідно промовила:

— Так. Середня донька Фібі унаслідувала дар передбачення..

Фібі відсахнула руки від книги, а Пейдж, щоб зупинити її нервові рухи, м’яко взяла сестру за долоні і опустила їх вниз.

Фібі глибоко зітхнула дивлячись прямо в очі Прю, та промовила:

— Паркер має мою силу… — її голос став м’якшим, теплішим. — А ще вона донька Купідона… і унаслідувала його сили також.

Пайпер лише усміхнулась крізь вологі від сліз очі. А Прю… Прю стояла нерухомо, дивлячись на Фібі з таким захопленням, якого сестри не бачили від неї ніколи раніше. Її очі світилися гордістю, і в них відбивалося глибоке розуміння.

В її голові була одна думка:

— Три відьми-напівкровки… нові Чародійки.

Пайпер звернулась до Пейдж:

— Пейдж ходімо, допоможеш мені. — вона схопила сестру за руку і потягла до виходу, а та перечепившись за килим ледь не впала і пішла за сестрою.

Прю підійшла ближче до Фібі, поклавши руку на столик з Книгою таїнств:

— Ну…кажи, що в тебе в голові?!.

— Нічого. Гадаєш, я можу після всього ще про щось думати?— посміхнулась Фібі, стиснувши руку в кулак і в мить розслабила його.

— Не жартуй, Фібі. Якщо хочеш поговорити, я поряд.

— А ти сама як думаєш? — пригнічено видихнула Фібі — Пройшло стільки років як тебе не стало в нашому житті і тут ти повернулась, та ще й з ким…і в тебе є донька — поправивши волосся, Фібі оперлась ліктями на столик і продовжила — А як же Енді? Я гадала ви будете, там, разом.

— Я розумію… — Прю, намагаючись відповісти але Фібі вставила своє слово: — Не розумієш, Пайпер збожеволіла, вона вбивала демонів одного за іншим; Коул став Джерелом і зробив мене Королевою всього зла; я була вагітна вищим злом. Ми довго звикали до Пейдж, бо вона не була тобою а потім ми разом знищили Коула…Пайпер стала старшою сестрою а вона цього не хотіла, і мені довелось бути між нею та Пейдж — з кожним словом її голос підвищувався і тремтів, очі заливались слізьми.

Прю пригорнула сестру до себе, Фібі не стримала своїх емоцій та гірко заплакала. Прю стримувала себе, хоча на її обличчі було видно як їй боляче. Вона міцно тримала Фібі, гладячи рукою по волоссю. Фібі обійнявши Прю, стиснула її одяг ніби боючись що знову втратить. Прю пошепки промовила: 

— Мені шкода….мені дуже шкода, Фібі. Я бачу що вам ще болить. Я поруч сестричко, я буду поруч…

Горище наповнювалось гірким плачем Фібі, її плач перебивали свічки які потріскували. Сестри стояли пригортаючи одна одну. 

Лео сфернувся прямо біля дерева в парку, де стояв Коул. Нічна тиша огортала парк, лампи відкидали тьмяне світло, а на лавці неподалік сиділа Пейтон. Вона схилилась уперед, нервово жестикулюючи руками, щось бубоніла сама до себе й раз по раз зітхала.

Обличчя Коула було зосередженим і водночас стривоженим. Очі не відривалися від доньки, у погляді було стільки ніжності й страху.

— Може, ми підійдемо? — тихо промовив Лео, стоючи поруч.

Коул похитав головою і обернувся до Лео:

— Я боюсь її налякати… Зараз для неї все в диковинку. Якщо вона побачить нас — може просто втекти.

Вони перевели погляд знову на лавку, але  — Пейтон уже зникла.

— Чорт! — вирвалося у Коула, і він різко пройшовся туди-сюди. — Вона ж тільки що була тут!

Лео кивнув у бік стежки, що вела з парку:

— Вона пішла додому. Подивись.

Коул напружено видихнув, але нічого не відповів. Він лишився стояти, стискаючи кулаки, а Лео спокійно додав:

— Не хвилюйся. Пейтон повинна сама пройти через цей момент. Ми будемо поруч.

Тим часом Пейтон ішла стежкою додому. Телефон у руці тремтів так само, як і її пальці. Вона кілька секунд вагалася, перш ніж натиснути на контакт "Мама".

Гудки тягнулися вічністю, доки знайомий лагідний голос не озвався:

— Привіт, доню. Як ти?

Пейтон стиснула телефон сильніше. Її голос був різким, навіть занадто для звичного спілкування з мамою:

— Мамо… скажи, як я з’явилася у вас?

На іншому кінці дроту запанувала тиша. Потім Дон невпевнено засміялась:

— Доню, що за дивні питання? Хіба ти не знаєш, як діти з’являються у батьків? Сонечко, що сталося?..

— Мамо! — перебила її Пейтон, і в голосі вже звучала відчайдушність. — Розкажи мені правду! Я знаю, що я вам не рідна!

Запала довга пауза. Чути було тільки подих Дон, ніби вона збиралася з духом. Нарешті вона заговорила, і голос її тремтів:

— Доню… знай одне — ми тебе любимо. Ти для нас наша рідна донечка, пам’ятай це. Але… коли ти була геть крихітною, тебе приніс до нас пастир.

Пейтон завмерла посеред дороги, очі розширилися.

— Пастир?.. — прошепотіла вона.