Розділ 17

«Нічого дивного. Просто старий, красивий дім. Ніяких примар», — подумала вона, поправляючи ремінець фотоапарата на шиї.

Зупинившись перед сходами, вона зробила останній кадр фасаду і саме в цю мить двері відчинилися.

На ґанок вийшла дівчина з м’якими рисами обличчя та каштановим волоссям, яке спадало на плечі. Вона виглядала приблизно одноліткою Пейтон — проста літня сукня з джемпером, легка посмішка, але в очах блищала цікавість.

— Вибачте, — озвалася вона мелодійним голосом, спускаючись по сходах, — А що ви робите біля будинку?

Пейтон здригнулася від несподіванки, але швидко взяла себе в руки. Вона ввічливо опустила камеру й витягнула з сумки візитку редакції.

— Мене звати Пейтон Гілліс, — представилася вона. — Я журналістка. Мені доручили написати статтю про найстаріший будинок Сан-Франциско. Ваш особняк, — вона кивнула в бік фасаду, — прекрасний приклад для матеріалу. Я фотографую його для публікації.

Дівчина взяла візитку, пробіглася очима й знову глянула на Пейтон, вже з легшою усмішкою.

— Оу, журналістка? Це цікаво. Я Мелінда, — простягнула вона руку. — Ви вибрали вдалий день, сьогодні будинок особливо сяє на сонці.

— Приємно познайомитись, Меліндо, — Пейтон потисла руку. — Сподіваюся, вам не буде незручно від того, що я тут працюю.

Мелінда знизала плечима, притримуючи пасмо волосся від вітру:

— Ні, зовсім ні. Хоча знаєте… люди рідко приходять сюди з такими проханнями. Частіше нас розглядають як якусь дивину.

— Так, я чула про це, — Пейтон зніяковіло усміхнулась. — Колеги попередили, що тут «коїться щось дивне». Але особисто я бачу лише красивий старовинний будинок.

Мелінда смішливо хмикнула й склала руки на грудях.

— Хм, то, може, ви ще передумаєте, коли дізнаєтеся більше. У «Галлівелл-Менор» справді довга й цікава історія. Якщо хочете, я можу розповісти історію для вашої статті.

Очі Пейтон загорілися. Вона поправила фотоапарат і відповіла:

— Це було б чудово. Ваші слова стануть набагато ціннішими за будь-які сухі архівні дані.

— Тоді ходімо всередину, — кивнула Мелінда, відчинивши двері ширше. — Я зроблю вам невеличку екскурсію.

Пейтон зробила глибокий вдих, ще раз кинула погляд на фасад будинку й, тримаючи камеру напоготові, переступила поріг «Галлівелл-Менор».

Пейтон ступала по старих дерев'яних сходах, уважно роздивляючись різьблені перила та полиці, заставлені антикварними статуетками і картинами та фото родини. Мелінда йшла поруч, спокійно з легкою гордістю в голосі, показуючи кожну деталь будинку.

— На другому поверсі у нас спальні та ванні кімнати. —піднявшись на третій поверх Мелінда зупинилась біля дверей — Тут у нас горище, але ключі давно втрачені і ми не можемо зайти туди, тому він так і стоїть зачинений.— після чого Мелінда провела Пейтон назад до вітальні. — Наші предки збудували цей особняк понад сто років тому, і він вважається фамільною реліквією. Тут збереглися навіть старі лампи та люстри. А розповіді про містику це банальне: будинок старий і не всі комунікації справні.

Пейтон не могла стримати захоплення.

— Він неймовірний, — тихо промовила вона, обводячи поглядом старовинні меблі та вітражі.

Мелінда посміхнулася:

— Хочете кави? У мене є свіжі тістечка, мама їх зробила сьогодні вранці.

Вони спустилися сходами до вітальні. Мелінда вела Пейтон до великого дивана, затишно вистеленого подушками.

— Сідайте, будь ласка. Ви, мабуть, втомилися від прогулянки по дому. Я зараз принесу каву, — сказала вона.

Через хвилину Мелінда повернулася з підносом: аромат свіжозвареної кави змішувався із запахом ванільних тістечок.

— Дякую — сказала Пейтон, взявши до рук чашку.

Мелінда почала розповідати:

— Тут живу я з батьками і старшими братами. У мене є дві рідні тітки, вони мешкають окремо зі своїми сім'ями. Найстарша тітка, на жаль, давно померла.

Поки Мелінда розповідала, з їдальні донеслось світло з якого з'явились її брати Уайатт та Кріс — високі, широкоплечі, обидва з легким ухилом в погляді. Мелінда закотила очі і підвелась з місця.

— Ой, вибачте, — промовила Мелінда, трохи крізь зуби. — Я ж кажу несправні комунікації... я піду їх трохи приборкаю.

Вона швидко попрямувала до Уайатта та Кріса, тихо штовхаючи їх на кухню, а ті, підкорившись, розвернулися ховаючись за дверима.

Пейтон ж, залишившись сама на дивані, тихо смакувала тістечко, попиваючи каву. Вона придивлялася до деталей: старовинні килими на підлозі, великі шафи з книгами, картини предків у позолочених рамах. Атмосфера будинку була водночас велична і затишна, наче кожна річ тут мала власну історію.

— Це... справді неймовірно, — подумала Пейтон. — Я ніколи не бачила такого будинку.

— Я повернулась, — почувся голос Мелінди, та принесла ще трохи печива. — Проблеми з електрикою, тато повернеться і буде ремонтувати.

Пейтон кивнула, відчуваючи, що цей дім наповнений теплом родини, історією і якимсь невидимим, але відчутним духом дому, який огортав її з усіх боків.

Пейтон і Мелінда ще довго сиділи за столиком, смакуючи каву та тістечка, розмовляючи про дрібниці: школу, університет, подорожі та майбутні плани. Час пролітав непомітно, а коли Пейтон подивилася на годинник, вона зітхнула.

— Меліндо, мені вже час іти, — сказала вона, піднімаючись із дивану.

— Добре, — усміхнулася Мелінда. — Візьміть цю корзинку. — вперто протягуючи кошик.

Пейтон взяла кошик, подякувала і рушила до дверей. 

Як тільки двері зачинилися за Пейтон, Мелінда почала голосно кликати братів:

— Що ви собі думаєте? Вона ж смертна, а якщо б побачила вас? Скільки можна вас вчити?! — крикнула вона, йдучи до кухні, дивлячись на братів і переводячи погляд з Уайатта на Кріса.

— Заспокойся, мамцю, — відповів Уайатт спокійно. 

— Ми від Старійшин. — доповнив Кріс. — Мамо! Тату! — вигукнув він, і раптом їдальня осяяла сферінням. З нього постали Пайпер і Лео, обидва трохи здивовані.

— Що сталося? — запитала Пайпер, уважно дивлячись на дітей.