Розділ 16

Після роботи Майк і Черіті часто тягнули Пейтон у кафе через дорогу. Вони сиділи за круглим столиком біля вікна, ділилися історіями й пліткували про колег.

— Ти бачила, як Джон з бухгалтерії дивиться на Елайзу? — почала Черіті, сьорбаючи капучино.

— Він наче школяр, який закохався в учительку, — засміявся Майк.

— О, та ну вас, — хитнула головою Пейтон, але теж усміхнулася. — Я ще тільки місяць тут, а ви вже відкрили мені всі таємниці.

— А ми швидко вчимо новеньких, — підморгнула Черіті. — Тепер ти частина нашої маленької банди.

Минув місяць — і Пейтон уже почувалася невід’ємною частиною редакції. Вона приходила на роботу з посмішкою, знала, що поруч є друзі, і відчувала довіру від керівництва. Вечорами, повертаючись у свою квартиру, вона ловила себе на думці: Так, саме цього життя я так довго прагнула.

Наприкінці місяця в редакції завжди панувала особлива атмосфера — усі знали, що Елайза організовує корпоратив. І цього разу теж: простора зала, прикрашена гірляндами, довгий стіл із закусками, шампанське у високих келихах. Лунала жвава музика, а співробітники потроху розслаблялись після насиченого робочого місяця.

Елайза підняла келих, і натовп затих.

— Ну що ж, мої дорогі! — почала вона з легкою усмішкою. — Ми з вами ще один місяць тримали планку високо. Газета вийшла вчасно, статті якісні, а читацькі відгуки радують. Дякую кожному з вас за відданість, за нерви, які ви лишили на дедлайнах, і за ті ідеї, що роблять нас кращими. Ну що, за нас!

— За нас! — хором вигукнули всі, келихи дзенькнули один об один.

Майк нахилився до Пейтон і Черіті:

— Вона кожного разу каже майже одне й те саме, але, чорт забирай, як це надихає.

— Бо в неї талант, — кивнула Черіті. — Могла б бути політиком, а не редактором.

Після промови заграла гучна музика, і атмосфера змінилась на легку та святкову. Колеги перемішались у групки, хтось уже танцював, інші збиралися біля закусок.

— О, дивіться, — підморгнув Майк, киваючи на одного з журналістів. — Гаррі знову у своєму «щасливому светрі».

— Боже, він і правда вважає, що ця помаранчева в’язана річ личить йому? — пирснула зі сміху Черіті.

Пейтон зробила ковток шампанського й тихо засміялась:

— Можливо, то його талісман. Хоча виглядає так, ніби він викрав його у бабусі.

Всі троє розсміялись.

— А он, дивіться, — Майк кивнув у бік стола, де стояла молода секретарка. — Джон вже біля неї крутиться.

— Та він завжди «випадково» опиняється біля неї, — закотила очі Черіті. — Може, йому нарешті варто запросити її на каву, а не вішати біля вух ті свої «робочі питання».

— Ага, — підхопила Пейтон. — Я вже десятий раз бачу, як він питає, чи зручно їй працювати на новому кріслі.

— Ще трохи — і зламає це крісло своїм нависанням, — додав Майк, і вся трійця знову вибухнула сміхом.

Музика тим часом ставала все гучнішою, хтось витягнув колег на танцпол, інші продовжували обговорювати чужі вбрання.

— Подивіться на Сару, — прошепотіла Черіті. — У червоній сукні вона сьогодні виглядає, як кінозірка.

— Це щоб змусити Марка з відділу реклами звернути на неї увагу, — хитро усміхнувся Майк.

— Якщо він не осліп, то вже звернув, — кинула Пейтон, дивлячись, як Марк весь час поглядає на Сару.

Вони знову дзенькнули келихами й розсміялись. Атмосфера була легкою, теплою, і Пейтон відчула: цього разу вона справді серед своїх.

Корпоратив поступово стихав: музика вже грала тихіше, люди потроху розходились. Пейтон, Майк і Черіті вийшли з редакції разом, зупинившись біля дверей під теплим нічним світлом ліхтаря.

— Ну що, вижили, — видихнув Майк, засовуючи руки в кишені. — Ще один корпоратив пройшов без жертв і скандалів.

— Якби ти бачив, як Гаррі мало не перекинув келих на Елайзу, — розсміялась Черіті. — Думаю, тоді був би скандал.

— О, я бачив! — кивнув Майк. — Його «щасливий светр» ледь не став мокрим талісманом.

Пейтон усміхнулась, прикривши рот рукою:

— Ви ж жорстокі, чесно. Хоча погоджуюсь, виглядав він кумедно.

— Кумедно? — здивовано перепитала Черіті. — Він виглядав так, ніби втік із гуртка в’язання для пенсіонерів.

Всі троє знову вибухнули сміхом.

— Знаєте, — мовив Майк, коли сміх трохи стих, — я радий, що ми з вами зійшлися. Робота роботою, а без таких вечорів було б реально нудно.

— Абсолютно, — підтакнула Пейтон. — Ви обоє мені вже як сім’я тут.

— Тільки не називай нас «родиною», — хитро примружилась Черіті. — Бо тоді я відчую себе старшою сестрою, а це зовсім не пасує.

— Добре, тоді будемо «бандою», — пожартував Майк.

— «Бандою журналістів» звучить загрозливо, — підморгнула Пейтон.

Вони ще трохи постояли, сміючись і перемовляючись про те, хто як танцював, хто кого «випадково» намагався запросити на побачення, і хто завтра прокинеться з головним болем.

Нарешті Черіті глянула на годинник і зітхнула:

— Все, я побігла. Інакше завтра просплю ранкову планірку.

— Та й мені вже пора, — додав Майк. — Хоча, Пейтон, зізнавайся, ти ж знову візьмешся писати статтю серед ночі?

— Можливо, — посміхнулась вона. — Але нікому ні слова.

— Домовились, — підняв руки догори Майк. — Все, до завтра.

Вони розійшлись у різні боки, ще якийсь час озираючись і махаючи одне одному. Пейтон ішла додому й відчувала легкість: сьогоднішній вечір точно був одним із тих, що залишають по собі теплі спогади.

Ранкова редакція панувала легкою млявістю — повітря було наповнене запахом кави, а розмови зводились переважно до шепіту й жартів про «вчорашнє». Дехто сидів, обхопивши голову руками, інші нервово пили вже третю чашку еспресо.

Пейтон, хоч і сама почувалась трохи сонною, працювала над нотатками, коли до її столу підійшла Елайза з характерним впевненим кроком.

— Пейтон, — сказала вона, поклавши тонку папку з паперами на її стіл, — У мене для тебе завдання. Потрібна стаття про найстаріший будинок у Сан-Франциско «Галлівелл-Менор». Тобі потрібно не лише написати текст, але й зробити якісні фото. І знайди щось… цікаве. Легенди, чутки, деталі, які зачеплять читачів. Звичайний опис стін нас не врятує.