Розділ 15

— Слухаю.. — голос був захриплий і сонний.

— Пе-е-ейтон! — енергійний голос Іден пролунав так голосно, що дівчина мимоволі скривилась. — Ти не уявляєш! Я їду в Париж! У Париж, уявляєш? Моделі з нашого агентства запрошені на тиждень моди! Я пройдуся справжнім подіумом!

 Ммм… чудово, — ледь чутно відповіла Пейтон, не відкриваючи очей.

— Чудово? Це ж божевілля! Це вершина! — Іден аж захлиналась від радості. — Ей, ти мене взагалі слухаєш?

Пейтон позіхнула, потягнулася і, нарешті, сіла на дивані, тримаючи телефон двома руками. Волосся розсипалося їй на плечі.

— Я ще не прокинулась, — чесно зізналася вона. — Прийшла з клубу тільки під ранок.

— З клубу? — Іден майже закричала у трубку. — Ти жартуєш?! Нарешті! Нарешті ти мене послухала! Я так пишаюсь тобою, подруго! От бачиш, життя існує!

Пейтон посміхнулась уголос, хоча ще відчувала втому.

— Та нічого особливого… Просто танці, музика.

— Для тебе це вже прорив, — не вгамовувалась Іден. — Я ж казала, трохи розваг тобі не завадять. Наступного разу ми підемо разом! Ти покажеш мені, що таке справжня ніч у Сан-Франциско!

Вони ще добру годину базікали: Іден сипала жартами, ділилася планами про Париж і плани на шопінг перед від’їздом, а Пейтон поступово розбуркувалась, вже сміялась і підтакувала.

Нарешті їх розмова закінчилась, Пейтон кинула телефон на диван і зітхнула.

— Енергії в неї, як у батарейки, що ніколи не сідає, — пробурмотіла сама до себе.

Вона піднялася, відчуваючи важкість у тілі після безсонної ночі, і попрямувала до ванної кімнати. По дорозі розстібала сукню, яку вчора навіть не зняла перед сном. Речі одна за одною падали на підлогу: спершу сукня, потім взуття, білизна.

Пейтон відчинила дверцята душової кабіни, увійшла й відкрутила кран. Гарячий струмінь води обрушився на неї, змочуючи волосся, стікаючи по обличчю, плечах і тілу. Вона сперлась долонями об стіну і заплющила очі, дозволяючи теплу змити залишки втоми та нічного диму.

— Це блаженство, — видихнула вона.

Завершивши прийом душу, витерлася м’яким рушником і вдягнулась у простий, але охайний костюм — блузку світлого відтінку та темні штани. Волосся вона швидко розчісала, зібравши у недбало елегантний пучок, а на обличчя нанесла легкий макіяж, щоб виглядати свіжо, але не надто помітно.

Сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала шукати оголошення про роботу. Екран засвітився яскравим світлом, від якого відбивалася її напруга й зосередженість. Кожне оголошення вона уважно переглядала, скануючи текст очима, робила помітки у нотатнику, а час від часу робила глибокий вдих, намагаючись приборкати хвилювання.

Її погляд зупинився на пропозиції у місцеву редакцію, яка шукала талановитих журналістів і фотографів. Вона швидко переписала адресу та контактний номер у свій невеликий блокнот, підкреслила їх кілька разів і кинула погляд на годинник — час уже підтискав.

Пейтон піднялась, перевірила, чи все в сумці: блокнот, ручка, резюме, портфоліо робіт, телефон і невеличкий гаманець. Задоволено кивнувши сама собі, вона взяла пальто і ключі, швидко відчинила двері і вибігла на сонячну вулицю.

Повітря було легким і прохолодним, шум міста заповнював простір навколо, але Пейтон рухалася впевнено, майже не помічаючи людей навколо. Вона підняла руку і зловила таксі, водій одразу зупинився.

— До редакції, будь ласка, — сказала Пейтон, сідаючи на заднє сидіння.

— Сідайте міс  — відповів водій і рушив у напрямку.

Вона відкинулася на спинку сидіння, дивлячись у вікно на проблиски сонячного світла, що відбивалися у склі. Думки про новий початок змішувалися з хвилюванням перед співбесідою. Вона знала, що цей день може стати відправною точкою у новому житті, і від цього відчуття серце почало битися швидше.

Таксі плавно під’їхало до будівлі з високими вікнами, на фасаді якої сяяли золотисті літери з назвою редакції. Пейтон розрахувалась із водієм, поправила сумку на плечі й вдихнула на повні груди. Передчуття нового початку тріпотіло в серці, змішане з легким хвилюванням.

Вона увійшла у просторий хол, де метушилися люди з папками, камерами й ноутбуками. На ресепшені привітна секретарка запитала:

— Доброго дня, чим можу допомогти?

— Я на співбесіду з приводу роботи, — спокійно відповіла Пейтон, хоча всередині її трохи трусило.

Секретарка усміхнулась:

— Другий поверх, кабінет 203. Ваше ім'я будь ласка.

—  Пейтон Гілліс  — і рушила на другий поверх а секретарка провела її поглядом підіймаючи телефону трубку та набираючи номер.

Пейтон піднялася сходами, і ось перед нею масивні двері з табличкою “Головний редактор Елайза Брукс”. Вона постукала й почула впевнений жіночий голос:

— Заходьте.

Кабінет був просторий, у світлих тонах. Біля вікна за дерев’яним столом сиділа жінка років сорока п’яти з каре й строгим, але відкритим поглядом.

— Ви, мабуть, Пейтон Гілліс? — вона жестом запросила сісти.

— Так  — відповіла Пейтон і простягнула своє резюме та папку з роботами.

Елайза взяла документи, пробіглась очима, зупинилася на рядку “Редактор Los Angeles Times” і підняла брови.

— Хвилиночку… ви працювали в Times? — у її голосі прозвучала щира зацікавленість.

— Так, — Пейтон кивнула. — Я починала як стажерка, потім писала колонки, брала інтерв’ю. Мала власний кабінет і навіть керувала кількома проектами.

Елайза уважно подивилася на неї.

— Вражає. Не кожному вдається у двадцять із чимось років увійти до такої редакції й залишити слід.

Вона взяла до рук кілька вирізок із папки — статті Пейтон. Очі редакторки засяяли.

— Ха... стиль живий, гострий. В ньому немає води. Ви вмієте робити так, щоб читач дочитував до кінця. Це дуже цінується.

Пейтон трохи засоромилась, але щиро усміхнулась.

— Дякую. Я намагаюсь писати так, ніби говорю з другом.

— Дуже добре, — підтвердила Елайза, відкинувшись на спинку крісла. Потім зробила коротку паузу і рішуче сказала:

— Знаєте, міс Гілліс, мені навіть не потрібно більше думати. Я гадаю ви впораєтесь з нашою роботою. Почнете… завтра зранку.