Розділ 14

Іден підморгнула:

– О, серйозні – найпідступніші. А той редактор Сем, до речі, дивиться на тебе, коли думає, що ніхто не бачить.

Пейтон трохи знітилися, але відкинула думки з голови:

– Іден! Ти все вигадуєш.

– Ага. Але тобі веселіше зі мною, правда ж?

Пейтон зітхнула й усміхнулася. Так, з Іден життя переставало бути лише чорно-білим текстом на сторінках газети.

Залишаючись наодинці вдома Пейтон снилася пожежа, образ Меган та болючі стосунки з Алексом, хоч вона намагалась ховати це глибоко.

Пейтон вперше подумала, що її життя занадто швидко котиться повз, і вона нічого, крім роботи, не бачить. Лише весела подруга розбарвлює сіре життя яскравими барвами. 

Посиденьки з кавою та ноутбуком, тепер замінились нічними клубами, плітками по телефону і на роботі, шопінгами. Пейтон відчула себе знову живою і її робота більше не була звичайною.

Наступного року газета зробила серію публікацій під її авторством про кримінал у Лос-Анджелесі.

Її статті читали навіть політики, а ім’я Пейтон Гілліс стало відомим.

Одного вечора після клубу, Пейтон дістала з шафи старенький фотоапарат який колись подарував їй тато і вона повернулася до хобі – фотографії.

Коли вона робила знімки для статей, то відчувала себе щасливою дівчинкою, яка вперше тримає камеру. Майже всюди разом з нею та фотоапаратом була Іден, яка зіпсовувала їй деякі кадри стаючи у пози. Іден так подобались її фото, що вона почала збирати собі портфоліо, адже справжньою мрією Іден була модельна кар’єра.

Водночас у Пейтон почали з’являтися фанати і… заздрісники. Хтось у редакції шепотів, що вона «занадто швидко піднялася».

– Нехай говорять. Запам’ятай, заздрять лише успішним – підбадьорила Керрі.

– А іноді я думаю, чи воно того варте… – зізналася Пейтон.

До Пейтон почав залицятись молодий фотограф із редакції, але боючись першого досвіду у стосунках, вона не відповідала хлопцю взаємністю.

Побачивши це, Іден, яка була розкута у спілкуванні з чоловіками почала повчати Пейтон як відпустити той страх, але у Пейтон на першому місці була робота.

Робота приносила славу, але й забирала щось інше – тепло поруч.

Пейтон усе частіше ловила себе на думці, що вона назавжли залишиться самотньою, а Іден додавала що не самотньою а з купою котів навколо себе.

Пейтон виповнилось 24 роки і за цей рік вона написала сотні статей, але щоразу, коли виходила з редакції на вулиці, відчувала пустку.

Її маленька студія вже здавалася чужою, немов вона лише гість у власному житті. Вона все частіше тікала до клубу з подругою, бо там було вільне життя без метушні.

Під час розмови з батьками по відеозв’язку Пейтон раптом розплакалась.

– Доню, ти не мусиш доводити всьому світу, що ти сильна. Ти вже все довела. – спокійно промовила Дон.

– Можливо тобі треба змінити обстановку? Переїхала б до нас у Швецію, тут немає того шаленого потоку як в Лос- Анджелесі – підхопив розмову Ніколас.

Після тієї розмови Пейтон кілька тижнів обмірковувала своє життя. Вона зрозуміла: хоч її ім’я тепер звучить у журналістиці, але Лос-Анджелес більше не її дім.

Вона подала заяву про звільнення, попрощалася з Керрі, яка хоча й не хотіла відпускати її, але розуміла.

 – Пейтон, мені боляче втрачати цінного редактора. Але твоє ще чекає на тебе. Якщо захочеш повернутись – двері нашої газети для тебе завжди відкриті.

Іден зі сльозами обійняла подругу але розуміла що швидке місто не для тендітної і творчої натури, тому вона і сама звільнилась з роботи та подалася до модельного агенства.

Пейтон зібрала свої речі, востаннє поглянула на маленьку студію, де провела чотири років, і вирушила у Сан-Франциско — туди, де колись почалася її історія.

Таксі плавно котилося мостом «Золоті ворота», і Пейтон, притулившись до скла, вдивлялася у знайомі обриси. Червоні арки мосту тягнулися у височінь, виблискуючи під сонцем, а під ними гойдалися хвилі затоки. Вона відчувала, як з кожним метром наближається те місто, яке було для неї справжнім домом — зі спогадами, ранами й теплом дитинства.

Її пальці легенько ковзали по шкіряному підлокітнику сидіння, а в голові спливали картинки: прогулянки з батьками, перші кроки на шкільному подвір’ї, сміх у дворі. Тут, у Сан-Франциско, її життя було простим, безтурботним, а тепер вона поверталася вже зовсім іншою — дорослою жінкою з власною історією.

Таксі звернуло з мосту й потягнулося вузькими вулицями між затишними будиночками. Пейтон дивилася у вікно й раптом завмерла: серед десятків схожих будинків один вирізнявся для неї особливим світлом. Це був її дім. Її серце стиснулось.

– Зупиніться, будь ласка, тут, – тихо сказала вона водієві.

Машина спинилася навпроти знайомого фасаду. Пейтон не могла відірвати очей: колись тут її зустрічали батьки, обіймали, кликали з вулиці вечеряти. Тепер же подвір’я жило іншим життям — нові господарі смажили барбекю, запах диму тягнувся вулицею; діти галасували на гойдалці, їхній щасливий сміх розливався довкола; собаки носилися травою, гавкали, ловили м’яч.

Будинок сяяв, немов і справді згадав Пейтон, і хотів сказати: «Я радий тебе бачити». У грудях у неї піднялася хвиля тепла й болю водночас.

Вона сиділа так кілька хвилин, дозволяючи собі вдихати запах рідного повітря, ковтати спогади й відчувати пульс свого минулого. Потім заплющила очі, вдихнула на повні груди та кивнула водієві, і таксі рушило далі.

Невдовзі машина під’їхала до багатоквартирного будинку. Це був зовсім інший світ: сучасний, із дзеркальними вікнами, металевими перилами, рівними сходами й відлунням кроків у під’їзді. Пейтон вийшла, взяла валізу й підійшла до ліфта. Скляні двері з легким дзвоном розкрилися, і вона піднялась на потрібний поверх.

Квартира зустріла її тишею. Штори колихав теплий вітер із відчиненого вікна, і по стінах бігали сонячні зайчики. На підвіконні стояла прозора ваза з квітами, що залишилися ще від попередньої господині, або, можливо, від сусідки, яка знала, що тут поселиться молода дівчина.