Розділ 13

Алекс напружено зціпив зуби, відвернувся й кинувся до своєї редакції. Студенти, які ще мить тому захоплювалися фото, навіть не помітили його присутності.

Тим ранком, ще до того, як Алекс прийшов, директор Розенберг отримав листа на електронну пошту від Керрі. У ньому було фото Пейтон і короткий підпис:

«...Саме це фото, будь ласка. Вона має сяяти так, як ніхто інший.»

Директор, навіть не роздумуючи, погодився. І тепер усі студенти бачили не просто ім’я Пейтон Гілліс, а її тріумфальний образ — дівчини, яка знала собі ціну.

Таким чином Керрі зробила заради Пейтон маленьку, але дуже символічну помсту.

— Тепер він точно знатиме, кого втратив, — сказала Керрі сама собі, сидячи в редакції й гортаючи новий номер газети.

Алекс ще довго сидів у своєму кабінеті, розглядаючи порожні сторінки макету студентської газети. Його думки весь час повертались до фото Пейтон.

«Ха… Редактор… Редактор Пейтон Гілліс…»

Він не витримав, схопив телефон і набрав її номер але у відповідь ті самі гудки. Алекс жбурнув телефон й вирішив діяти. В обідню перерву він поїхав у центр Лос-Анджелеса, до редакції Los Angeles Times. Біля входу він зупинився, поправив волосся й впевнено увійшов всередину.

У вестибюлі він звернувся до секретаря:

— Я до Пейтон Гілліс. Скажіть їй, що Алекс Найт чекає.

Секретар підняла погляд на хлопця:

— Вона зайнята, у неї планірка з головним редактором. Якщо хочете, зачекайте.

Алекс сів у крісло біля входу. Час тягнувся болісно довго, аж поки двері кабінету відчинилися й з’явилася Пейтон. Вона йшла впевнено, тримаючи папку з документами. Побачивши Алекса, вона пішла вперед і звернулась до нього йдучи до свого кабінету.

— Що ти тут робиш? — голос її був рівний, без емоцій.

— Пейтон, я… я хочу поговорити. — Алекс встав і нервово провів рукою по голові. — Крихітко, чому мене ігноруєш?… 

— Досить, Алекс. — перебила вона, дивлячись прямо в очі. — Я більше не та наївна дівчина, яка вірить кожному слову.

Він простягнув руку, намагаючись доторкнутися до неї:

— Я скучив за тобою. Ми можемо все виправити.

Пейтон відступила назад.

— А нема чого тут виправляти! — вона засміялась, але в сміху не було радості. — Подивись на мене. Я більше не твоя «мала», яку треба втішати й тримати за руку. У мене є життя, робота, мрії. І знаєш що? Вони не пов’язані з тобою.

Алекс стиснув кулаки, його голос затремтів:

— Ти думаєш, ти краща за мене тільки тому, що сидиш у своєму кабінеті й пишеш статті?

— Ні, Алекс, — відповіла вона спокійно. — Я краща, бо навчилася цінувати себе. А ти залишився там, де був.

Пейтон подивилася на годинник і зробила крок убік:

— У мене зустріч. Більше не приходь сюди. Це — остаточно. Двері там! — вказавши рукою на двері.

Алекс ще хотів щось сказати але стримався і пішов геть, грюкнувши дверима. Пейтон провела рукою по обличчю та взявши папки вийшла за двері, зачинивши кабінет. Вона пішла коридором, не озираючись. Алекс стояв посеред вестибюлю, дивлячись їй в слід, ніби продумуючи план помсти.

Майнув час і Пейтон після розставання з Алексом остаточно порвала з університетом, але знайшла себе у роботі в Los Angeles Times.

Вона з головою занурилася у статті, брала невеликі репортажі, робила замітки про культурні події, життя міста.

Вперше почала жити самостійно — орендувала маленьку студію з усім необхідним для життя.

Кожного вечора, повертаючись додому, вона варила собі каву і писала в блокноті ідеї для майбутніх матеріалів.

Вона вперше відчула справжню незалежність, але й самотність теж.

– Пейтон, ти як робот, – сказала якось Керрі, заглянувши до її кабінету. – Молодість має бути не лише у роботі.

– А моя молодість – це саме ця робота, – відповіла серйозно дівчина. – Інакше я розвалюся.

Через рік її статті про соціальні проблеми Лос-Анджелеса привернули увагу. Пейтон почали запрошувати на міські заходи як молодого репортера.

Вона вже вміла швидко знаходити героїв для матеріалів і сміливо ставила запитання, від дітей і до зірок Голлівуду.

Орендована студія стала для неї маленькою редакцією – стіна була обклеєна вирізками з газет та нотатками, їх вид розбавляли фото з життя Пейтон.

Водночас їй почало бракувати тепла сім’ї, адже Дон і Ніколас жили в Європі, а старих друзів у неї не лишилося.

– Доню, ти працюєш занадто багато, – хвилювалася Дон.

– Мамо, я роблю те, що люблю. І я щаслива, – запевняла Пейтон, хоч у душі знала: щастя іноді змішане з втомою.

На 20 рік життя Керрі доручила Пейтон масштабне розслідування про забудову нових районів міста.

Це була її перша справді серйозна робота, яка принесла їй нагороду від журналістської спільноти.

Вона вперше відчула смак справжньої перемоги.

Але за лаштунками – безсонні ночі, швидка їжа, і ще більша самотність у студії.

Бачивши на вулицях закохані пари, вона розуміла: особисте життя в неї фактично відсутнє. Вона боялась мати стосунки, аби їй знову не розбили серце. Перший коханий одразу був милим в потім він лише користувався нею, йому потрібні були лише секс і розваги. І невідомо скільки дівчат пройшло через нього.

– Ох Гілліс, ти справилась чудово. Але ти занадто багато приділяєш часу роботі, мені не потрібен редактор як живе в редакційній – сказала Керрі.

– Іншого дому у мене й нема, – тихо відповіла Пейтон.

В час різдвяних свят, сидівши у кабінеті Пейтон почала відчувати втому. Думки плутались, клавіатура та літери на екрані розпливались, вона відчувала вигорання. Її кабінет і студія перетворилися на замкнуте коло: робота – дім – робота. Пейтон хотілось розвіятись, відпочити, закрити очі і поспати хоча б тиждень.

Вона спілкувалася з кількома журналістами, ходила з ними на каву, але близьких друзів не з’явилося. Колеги мали своє життя, стосунки, родини та дітей. Вони не віддавалися на повну. Так, вони були старші за дівчину років на 10 а то й 20 але вони не виглядали такими втомленими, вони були життєрадісними а Пейтон була виснаженою та дуже худою.