Розділ 12

— Бери відпустку частіше, — засміявся Алекс. — Я готовий показати тобі ще багато таких ночей.

Він поцілував її прямо на ходу, а вона, усміхаючись, відповіла на поцілунок. Потім вони дійшли до машини, кинули речі на заднє сидіння й вирушили назад, знаючи, що цей спогад залишиться з ними назавжди.

Алекс під'їхав до гуртожитку й вимкнув двигун. У салоні запанувала тиша, яку порушив тільки його теплий голос:

— Знаєш... Давай поживемо разом у моїй квартирі?

Пейтон здивовано підняла брови.

— А що на це скаже твій сусід?

Алекс усміхнувся не відводячи очей з дороги:

— Він поїхав у справах. Місяць точно не повернеться. А за цей час ми знайдемо щось своє, тільки для нас.

Він нахилився й поцілував її. Пейтон відповіла на поцілунок. Коли машина вже під'їхала до гуртожитку, вони водночас вийшли з машини. Йдучи коридором гуртожитку, вони сміялися, немов змовники, які щойно уклали таємний договір.

У квартирі вони разом прийняли душ, довго жартуючи й бризкаючись водою. Потім швидко поснідали — каву та тости на ходу — і вже за кілька хвилин Алекс, накинувши рюкзак, стояв у дверях.

— Я в редакцію, закінчити номер — сказав він підморгнувши. — Мені буде дуже нудно — коли він вже йшов коридором, крикнув щоб почула Пейтон.

Пейтон перевдяглася у більш діловий одяг і вирушила до місцевого кіоску з газетами, щоб знайти роботу за оголошеннями. Взявши з собою всі роботи та рекомендацію, про всяк випадок, якщо натрапить дорогою на редакцію.

Сонце пекло яскраво, вуличний шум Лос-Анджелесу наповнював повітря. І раптом просто перед її ногами впав аркуш паперу. Пейтон нахилилась і підняла його.

— "Набір талановитих журналістів та фотографів у Los Angeles Times"... — прочитала вона вголос.

Вона озирнулася по сторонам. Люди квапливо йшли тротуаром, машини сигналили, таксисти перекрикували один одного, але ніхто навіть не дивився в її бік.

— Дивно... — прошепотіла Пейтон підняв брову.

Вона підняла руку й зупинила жовте таксі. Машина з різким гальмуванням підкотила до узбіччя.

— Куди, міс? — нахилився водій, відкривши вікно.

— Ось сюди, будь ласка, — Пейтон простягнула йому оголошення з адресою.

Таксі рвонуло з місця, і Пейтон ще довго тримала папірець у руках, вдивляючись у знайомі букви. Усередині було відчуття, що хтось невидимий направляє її шлях.

Приїхавши за адресою, Пейтон увійшла в будівлю. Хол Los Angeles Times вражав дівчину: високі стелі, дзвін телефонів, шелест паперів, журналісти, які метушилися з одного кабінету до іншого. Вона пригорнула до себе папку з резюме, рекомендацією та роздруківками своїх студентських статей. Серце калатало, але в очах світилася впевненість.

У приймальні секретар ввічливо запитала:

— Ви на співбесіду до місіс Рід?

— Так, мене звати Пейтон Гілліс, — чемно відповіла вона.

Секретар підвелась з місця і зайшла до кабінету головного редактора. За кілька хвилин двері кабінету відчинилися, і секретар запросила до кабінету:

— Проходьте, міс Рід чекає на вас.

У просторому, але не пафосному кабінеті за великим столом сиділа жінка з короткою стильною стрижкою й гострим поглядом. Вона підняла голову від паперів.

— Доброго дня. Я Керрі Рід. Але прошу, просто Керрі, без «міс». Не люблю офіціоз.

— Дуже приємно, я Пейтон Гілліс, — дівчина простягнула руку й поклала перед Керрі свою папку. 

— Тут моє резюме, характеристика з університету й кілька матеріалів зі студентської газети.

Керрі уважно гортала сторінки, час від часу примружуючи очі й хмикаючи.

— Так-так... дуже живий стиль. Ви пишете так, ніби бачите картину зсередини. А фотографії? — підняла вона голову.

Пейтон квапливо витягла кілька знімків.

— Це мої спроби. В університеті я вела рубрику й деколи сама фотографувала матеріали.

Керрі уважно роздивилася фото. Її суворе обличчя пом'якшало, а в кутиках губ з'явилася легка усмішка.

— Знаєте, Пейтон, я зазвичай довго думаю, чи брати новачка. Але ви — виняток. Без випробувального терміну, ви нам підходите.

Пейтон аж розгубилась:

— Справді? Так швидко?

— Я ціную впевненість і талант, — відказала Керрі, відклавши папку в сторону. — А у вас є обидва.

Вона провела дівчину коридором до невеликого, але затишного кабінету з вікном на жваву вулицю.

— Ось ваш простір. Комп'ютер налаштований, база доступна. Спробуйте написати невелику статтю —вільна тема. Покажете мені пізніше.

— Добре, Керрі, дякую за довіру, — сяюче відповіла Пейтон.

Двері зачинилися, і вже за кілька хвилин вона сиділа за власним столом, друкуючи перші рядки. Відчувалося, ніби починається нова сторінка її життя.

Місяць у Los Angeles Times промайнув для Пейтон як один день. Вона працювала безупинно, видавала статтю за статтею, а кожен матеріал викликав захоплення Керрі. У редакції вже жартували:

— Газета без Пейтон — не газета.

Керрі пишалася своєю знахідкою й не раз говорила колегам:

— Це було найшвидше і найправильніше рішення в моєму житті. Вона — майбутнє журналістики.

Але всередині Пейтон ріс неспокій. Алекс, який обіцяв подбати про їхнє спільне житло, нічого не робив. Коли вона намагалася підняти тему, він лише відмахувався:

— Потім, мала, у нас ще купа часу. Не парся.

Пейтон же відчувала, що стає тією, хто бере на себе відповідальність, тоді як Алекс залишався легковажним, ніби підлітком.

У свій вихідний вона вирішила забрати документи з університету. У кабінеті директора Розенберга їхня розмова затягнулася.

— Міс Гілліс, ви знаєте, я пишаюсь вами, — сказав він, підписуючи папери. — Ви — приклад для всіх студентів. Ваше фото висітиме на стіні пошани.

— Дякую, містере Розенберг, — усміхнулася дівчина, але в очах була втома.

Вони тепло попрощалися, і Пейтон з легкістю на серці попрямувала до редакційного кабінету Алекса.

Відчинивши двері, вона завмерла. Алекс сидів на краю столу, занадто близько до першокурсниці, і його рука лежала на її коліні. Він щось шепотів їй на вухо, а дівчина червоніла і сміялася.