Розділ 11

Дійшовши до дверей аудиторії, Алекс обійняв її, ковзнув рукою по спині, ніби підкріплюючи свої слова теплом.

— Все добре, мала. Не хвилюйся. Якщо стане важко — ти знаєш, де мене знайти.

Він поцілував її швидко, але ніжно в губи і, відпускаючи, подивився їй просто в очі.

— Я поруч, пам’ятай.

Пейтон видихнула, поправила сумку і зайшла в кабінет.

Тиша.

Кілька секунд усі дивилися тільки на неї. Хтось — із співчуттям, хтось — з прихованим осудом, але кожен — із цікавістю.

Вона відчула, як щоки налились жаром, і швидко пішла до свого місця. Відчуття було таке, ніби кожен її крок відбивається луною.

— Привіт, — прошепотіла одногрупниця зліва, дівчина з русявим волоссям, нахилившись ближче. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально… більш-менш, — відповіла Пейтон мляво, розкриваючи зошит.

— Я бачила новини, — втрутилася інша дівчина ззаду. — Це жахливо виглядало.

Пейтон опустила очі в зошит, ковтаючи слова.

— Там була пожежа… — видихнула вона, стискаючи ручку так, що побіліли пальці. — Я ледве встигла вибратись.

— Господи… — прошепотала перша одногрупниця, поклавши руку їй на плече. — Добре, що з тобою все добре...

— І… Меган?.. — обережно запитала інша.

Пейтон стиснула зуби. Вона відчула, як всередині починає наростати хвиля емоцій, але вона різко підняла голову й змусила себе відповісти спокійно:

— Її не було, я не знаю де вона.

У цей момент двері відчинилися, і до аудиторії зайшов викладач — літній чоловік у темному піджаку, з купою паперів у руках.

— Доброго ранку, студенти! — промовив він гучно, ставлячи теку на стіл. — Розгорніть, будь ласка, конспекти. Сьогодні ми зупинимось на темі, яку минулого тижня так і не встигли обговорити.

Аудиторія ожила, почулися перегортання сторінок, хтось зашарудів зошитами. І тільки Пейтон ще кілька секунд сиділа, втупившись у білий аркуш, перш ніж змусила себе підняти ручку й почати писати.

Аудиторія гуділа відповідями. Студенти по черзі піднімали руки, коментували тему, хтось сміявся з жартів викладача. Атмосфера була звична, але для Пейтон — ніби за склом.

Вона дивилась у свій зошит, літери розпливались перед очима. І раптом…

Пейтон здригнулася, підняла голову — і на мить їй здалося, що за двома партами попереду сидить не хлопець із курсу, а Меган з тією жахливою, спотвореною зміїною подобою.

— Міс Гілліс? — викладач звернувся до Пейтон чекаючи відповіді на запитання. — Ваша думка з цього питання?

Пейтон не відповіла.

— Міс Гілліс! — голос став гучніший, майже різкий. — Чи ви нас сьогодні взагалі чуєте?

Вона підняла голову. На кафедрі замість викладача стояла Меган. Її очі блищали ненавистю. Губи скривилися в жахливу усмішку:

— Я скучила.

— Ні... — видихнула Пейтон і зіжмурила очі. У ту ж мить щось вибухнуло всередині неї й вона побачила, як викладач із силою відлітає назад, вдаряючись у великий екран із презентацією. У класі здійнявся шум.

Хтось закричав:

— Як це сталося?!

Пейтон швидко схопила свою сумку і, не озираючись, вискочила з аудиторії. Вона бігла коридорами, чуючи лише стукіт власного серця.

На півдорозі до виходу вона різко зупинилась: перед нею стояла Меган. У людській подобі, така, як була раніше. Лише очі палали холодною люттю.

— Нікуди ти не дінешся, — сказала вона низьким, зловісним голосом. — Ти будеш благати про смерть.

Пейтон відчула, як у грудях піднімається хвиля страху. Але цього разу вона стиснула кулаки, змусила себе вдихнути глибше й прямо глянула на Меган.

— Ти усього лише ілюзія, — твердо промовила вона.

І, не відводячи погляду, зробила крок уперед. Її тіло пройшло крізь примару, яка розчинилась у повітрі.

Пейтон увійшла в сусідню будівлю адміністрації університету, піднялась сходами і без стуку зайшла до кабінету директора.

— Міс Гілліс? — здивувався директор Розенберг, піднімаючи голову від документів. — Ви виглядаєте... гм, не дуже добре.

Пейтон важко опустила рюкзак на підлогу. Її голос тремтів, але слова були чіткими:

— Я не можу більше навчатися. Прошу... відрахуйте мене.

— Відрахувати? — Розенберг нахмурився. — Але чому? Ви одна з найкращіх моїх студенток, ваші статті у студентській газеті — приклад для інших.

— У мене... проблеми, — Пейтон обхопила себе руками. — Я не можу залишатися тут. Будь ласка.

Директор замовк, уважно подивився на неї. Він знав про пожежу і зараз бачив перед собою не просто студентку — а перелякану дівчину, яка втратила ґрунт під ногами.

Він відсунув окуляри, відклав ручку.

— Слухайте, я не хочу втрачати таку студентку, як ви. Давайте зробимо так: я дам вам академічну відпустку. Це краще, ніж відрахування.

Пейтон підняла на нього очі, повні сліз.

— Ви серйозно?..

— Авжеж, — м'яко відповів Розенберг. — Візьміть час, щоб оговтатись. А поки — я складу вам характеристику. Якщо захочете працювати, це допоможе вам отримати хороше місце.

Він поклав перед нею папір, уже почавши писати:

— "Пейтон Гілліс — здібна, відповідальна, талановита студентка з високим рівнем аналітичного мислення..."

Пейтон не витримала й прикрила обличчя руками.

— Дякую... — прошепотіла вона. — Я не забуду цього.

Із цими новинами Пейтон радо побігла у редакцію до Алекса, на що Алекс запропонував поїхати відпочити в інше місто. Ввечері вони зібрались і поїхали на машині Алекса.

Санта-Моніка зустріла їх теплим вечірнім повітрям і запахом океану. Хвилі м'яко котились на берег, залишаючи сліди піни на піску.

Алекс і Пейтон йшли босоніж по самому краю берегу, дозволяючи воді обмивати їхні ноги. Вона сміялась, коли хвиля доходила вище щиколоток, і пригонулась до руки Алекса.

— Я давно не відчувала себе так легко, — прошепотіла Пейтон.

— Це добре, — відповів Алекс, дивлячись на неї. — Бо я хотів, щоб ти забула хоча б на вечір про все.

Вони дійшли до тихішого місця, де не було людей. Ніч поволі накривала пляж. Вогні далекого пірсу залишались позаду, а над ними розкинулось небо, вкрите зорями.