Розділ 9

Заключний рік у школі. Випускні іспити, мрії, плани. Пейтон багато часу проводила в бібліотеці готуючись.

— Я така нервова, — зізналась вона матері.

— Це нормально, — обійняла її Дон. — Ми з татом поруч, ти впораєшся.

На випускному вечорі вона сяяла у світлій блакитній сукні та на високих підборах. Поруч були Емілі, Джейсон і вся компанія. Ніколас і Дон дивились на неї з таким теплом, ніби не могли повірити, що їх маленька дівчинка вже подорослішала.

— Ми пишаємось тобою, доню, — сказав Ніколас, тримаючи її за руку.

— Дуже, — додала Дон. — Попереду в тебе ціле життя.

Пейтон усміхнулась і відповіла:

— Дякую. Я знаю, що все буде добре, бо у мене є ви.

У ці роки Пейтон жила звичайним життям: навчання, друзі, перше кохання, театр, газета, випускний. Вона вже не пам’ятала ані Прю, ані Коула. Її світ складався лише з родини, школи й мрій про майбутнє.

Настав час прощання з рідним будинком родини Гілліс. Сонце ще не сховалось за обрій, коли Дон і Ніколас востаннє зачинили двері свого вже старого будинку у Сан-Франциско. Перед ними стояли коробки з речами, вантажівка майже заповнена.

Ніколас глибоко вдихнув і, стиснувши руку Дон, мовив:

— Шкода, що донька не захотіла вчитися на адвоката… Так би ми працювали разом у Швеції.

Дон ніжно всміхнулася:

— Ніку, вона обрала свій шлях. І я думаю, це правильно. Вона завжди любила писати, мріяла про статті, журналістику. Хіба ти не радий, що вона знайшла себе?

Він задумливо глянув на рідні вікна дому, і ледь зітхнув:

— Радію, але серце стискається. Здається, ніби ми справді лишаємо частину життя тут.

Дон поклала голову йому на плече:

— Ми не прощаємось назавжди. Ми ще побачимось із нею. Вона дорослішає, а ми повинні дати їй крила.

Вони обоє ще хвилину дивились на дім, ніби в пам’яті оживали кадри: одиноке життя, появу немовляти, сміх маленької Пейтон у саду, вечори з настільними іграми, свята. Потім вони сіли в машину й рушили у своє нове життя.

В той же час у Лос-Анджелесі Пейтон розкладала речі в невеличкій, але світлій квартирі неподалік від UCLA на кухні, обпершись на стіл, стояла її нова сусідка і тепер подруга — Меган.

— Тобі допомогти з книжками? — запитала Меган, бачучи, як Пейтон вже втретє міняє місце підручників на полиці.

— Ох, я просто хочу, щоб все виглядало ідеально, — зніяковіла Пейтон. — Це ж мій перший власний дім, хай навіть орендований.

— І наш, — усміхнулась Меган і простягнула руку для «п’ятірки».

Пейтон розсміялась і плеснула долонею в долоню подруги.

Вони влаштувались на дивані з коробкою піци, яку вирішили замовити, аби відсвяткувати новосілля.

— Ти ж у газеті будеш? — поцікавилася Меган, відкушуючи шматок.

— Так, я вже знайшла студентську редакцію. Думаю спробувати писати про життя кампусу, може й про міські новини, — очі Пейтон світилися азартом.

— Класно! А я планую записатися на театральний гурток. Може, ти колись про мене статтю напишеш? — засміялась Меган.

— Якщо ти станеш відомою, то обов’язково, — підморгнула Пейтон.

Увечері, коли вони вже розклали речі й втомлені впали на свої ліжка, Пейтон дістала телефон. На екрані світилась нова фотографія — вона, Дон і Ніколас за столом на прощальній вечері.

Вона тихо прошепотіла в темряві:

— Я сумую за вами... але я впораюсь.

І, вперше лишившись справді самостійною, Пейтон відчула хвилювання й водночас свободу. Попереду були роки студентства, нові знайомства й нові випробування.

Кампус UCLA виглядав як ціле місто: будівлі з червоної цегли, розлогі газони, шум натовпу студентів. Пейтон, з блокнотом у руках і наплічником за плечима, йшла алеями, відчуваючи себе крихітною частинкою цього нового світу.

— Ого, ти дивись! — вигукнула Меган, вказуючи на величезну чергу біля столу з написом "The Daily Bruin - Join Us".

— Це моя ціль, — усміхнулась Пейтон і відразу впевнено попрямувала туди.

Вона заповнила анкету, поспілкувалася з головним редактором студентської газети й вийшла звідти з сяючими очима.

— Ну що? — підбігла Меган.

— Мене взяли на випробувальний термін! — радісно підскочила Пейтон. — Буду писати короткі замітки для початку.

Ввечері Пейтон сиділа у кімнаті за ноутбуком. Клавіатура гучно клацала, але слова йшли важко. Перша стаття про відкриття студентської виставки — здавалася їй банальною.

— Ні, це жахливо... — бурмотіла вона, видаляючи абзаци.

Меган зайшла з кухні з чашкою чаю:

— Ти знову все переписуєш?

— Я маю зробити ідеально. Якщо перший матеріал буде слабким, мене просто виженуть.

— Агов, — Меган сіла поруч, — Ти завжди надто сувора до себе. Віддай редактору як є. Повір, ти талановита.

Пейтон кивнула, але все ж ще годину правила текст.

Через кілька днів вийшов номер газети. На першій сторінці дрібними літерами було написано: Автор — Пейтон Гілліс.

Вона гордо показувала газету Меган у кафетерії:

— Дивись! Моє прізвище тут, чуєш?

— Круто! — Меган підняла келих із соком. — За нашу майбутню журналістку!

І вони дзвінко засміялися.

Одного разу після лекції до Пейтон підійшов високий хлопець із камерою на шиї.

— Ти Пейтон, так? Я читав твою статтю про виставку. Дуже круто написано.

— Дякую... — трохи розгубилася вона. — А ти хто?

— Алекс. Я фотограф для газети. Може, попрацюємо разом? Ти пишеш — я знімаю.

Так у Пейтон з'явився новий друг, а згодом — напарник у роботі. 

Ночами, коли Меган вже спала, Пейтон часто сиділа біля вікна й думала про батьків. Вона згадувала мамині жарти, татові поради, вечори в колишньому домі.

Іноді серце стискалося, але вона подумки казала собі:

— Ти дорослішаєш. Тепер це твій шлях.

Не витримавши, Пейтон взяла телефон до рук і набрала номер матері.

— Мамо, привіт! — голос дівчини дзвенів радістю.

— Доню! — почувся захоплений голос Дон. — Як ти там? Ти їла? Не перевтомлюєшся?

— Мамо, все добре, — засміялась Пейтон. — Я їм, сплю, навіть часом відпочиваю.