Розділ 8

Навіть зараз, коли він робив коротку зачіску, білий колір волосся все одно виднівся.

А Пейтон — брюнетка, з густим, майже чорним волоссям, що спадало на плечі. Зелені очі світилися інакше, більш глибоко й серйозно, а під правим оком маленька родимка надавала особливої виразності її обличчю.

Пейтон на мить задумалася, впізнаючи у собі уявну подругу з дитинства, але ця думка швидко покинула її, бо Пейтон сама хотіла бути схожою на неї. Згадавши знову про батьків:

— Я не схожа на них... Але, можливо, саме це робить нас унікальними. Ми всі різні, але разом ми — родина.

Вона відчинила дверцята шафи з великим дзеркалом і, різко струснувши головою, почала активно перебирати вішаки з сукнями. Тканина шелестіла, ніби підтримувала її настрій.

— Це занадто просте... Це занадто святкове... О, а це непогано, — бурмотіла вона сама до себе, витягуючи одну за одною сукні.

Її очі світилися азартом, бо вечір обіцяв бути особливим. У глибині душі Пейтон раптом зловила себе на тому, що їй подобається ця змова з татом, ця таємниця, яка об'єднувала їх ще міцніше.

Вечір. Ресторан був затишний і вишуканий: м'яке жовте світло ламп розливалось по залі, на столиках світилися свічки, пахло різноманітними стравами та вином. Грало легке фортепіано, а з вікон відкривався нічний пейзаж міста, прикрашеного вогнями.

Дон сиділа поруч з Ніколасом і Пейтон, обидві сяяли від щастя. Офіціант підніс страви, а потім Ніколас урочисто дістав невеличку коробочку. Дон завмерла, коли він відкрив її. Всередині блиснув золотий браслет, саме той, який вона колись мріяла мати.

— Ніку... — шепнула Дон, приклавши руку до рота. — Це ж... він...

— Так, люба, — м'яко відповів чоловік, застібаючи браслет на її зап'ясті. — Пейтон допомогла знайти саме той, що потрібен.

Дон нахилилася й ніжно поцілувала його, а Пейтон засміялася:

— Мамо, ти сьогодні найкрасивіша!

Але щастя було недовгим. У ту ж мить свічки на всіх столиках раптово згасли, піаніно замовкло. Холодний вітер, наче з іншого світу, пронісся залою. Гості завмерли в здивуванні, а Дон відчула, як серце стискає тривога.

З тіні біля входу вийшла темна постать. Високий чоловік з чормини очима і блідою шкірою з рубцями та гнівним поглядом. Коли він промовив, його голос відлунював, наче з порожнечі:

— Де відьми?

Його погляд упав на Пейтон. Дівчинка здригнулася, схопившись за руку батька.

Демон підняв руку — і келихи на всіх столиках одночасно розлетілися на друзки. Люди закричали, але в ту ж секунду все навколо завмерло. Час спинився. Краплі вина застигли в повітрі, крик офіціанта завмер відкритим ротом.

Поруч з'явилися Чародійки. Пайпер перед появою у залі простягла руки, і все навколо затихло у нерухомості. Фібі та Пейдж стали по боках, готові до бою.

— Не нас шукаєш? — зухвало вигукнула Пейдж, очікуючи атаки.

Демон заревів і кинув у них потік темної енергії. Пайпер змахнула рукою — вибух розніс половину стільців і стіни, але завдяки її силі час для гостей залишився замороженим.

Фібі кинулась вперед, завдавши удару, Пейдж прикликала кинджал, а Пайпер знову зупинила демонічну атаку. Разом, промовивши заклинання, вони об'єднали сили. Тіло демона спалахнуло білим світлом і розсипалося в порох, залишивши по собі лише запах сірки. Сестри пішли на вихід через кухню але Пайпер повернулась щоб розморозити людей і пішла за сестрами. Розморозившись офіціант, який був на кухні в той час побачив світіння із-за дверей що йдуть на вихід але не дав цьому значення.

Дон сиділа вражена, тримаючи за плечі доньку.

— Що... що це було?! — її голос тремтів.

У залі панувала легка напруга, але адміністратор діяв швидко й впевнено. Він вийшов до гостей у чорному костюмі з бейджем і голосно, чітко промовив:

— Все добре, шановні! Це був аніматор-фокусник, він просто випадково потрапив не в ту залу. Вам немає чого боятися! — він був таким спокійним, що більшість гостей одразу видихнули з полегшенням.

— Господи, я вже подумала, що ми у фільмі жахів! —засміялася одна жінка за сусіднім столиком, схопившись за келих вина.

— Ну й номер, ось це шоу! — підхопив інший чоловік.

Зала загомоніла, гості почали жартувати між собою, офіціанти поверталися до роботи, а піаніст знову торкнувся клавіш, відновлюючи музику. Атмосфера повільно ставала знову святковою.

Ніколас важко видихнув, наче спускаючи з себе хвилю страху, й промовив:

— Веселий вечір... от вам і сюрприз.

Дон прикрила обличчя долонею, а тоді розсміялася, відчуваючи, як напруга відступає. Пейтон теж не втрималася і почала сміятися разом із батьками. Вони дивилися один на одного з полегшенням, ніби на мить забувши про щойно пережите.

— І що твій день народження ми все ж святкуємо, —підморгнув Ніколас, піднімаючи келих.

— За маму! — весело вигукнула Пейтон, простягаючи свій сік, і вони з'єднали келихи.

Свято продовжувалося, а містична небезпека, здавалося, розчинилася серед музики, сміху й свічок.

Родина повернулася додому пізно ввечері. Вулиці вже спали у м'якому світлі ліхтарів, а в будинку стояла тиша. Як тільки вони зачинили за собою двері, Пейтон першою заговорила, ледве стримуючи сміх:

— Ви бачили обличчя тієї жінки за сусіднім столиком? Вона аж впустила виделку!

— Ага, — підхопив Ніколас, знімаючи піджак, — я думав, вона зомліє, а її чоловік почне кричати "рятуйте".

Дон зняла туфлі на підборах і сміхом розвела руками:

— А адміністратор! "Все добре, це фокусник"... Ну, справді, я такого ще не чула!

Всі троє почали сміятися голосніше, і цей сміх луною розійшовся по кімнатах, наче змиваючи всі тривоги вечора.

— Я скажу одне, — підсумувала Пейтон, вмостившись на дивані. — Це був найсмішніший мамин день народження. Ніхто з моїх друзів точно таке не переживав!

— І не переживе, — хитро підморгнув Ніколас. — Бо наша мама — особлива.

— Ну досить вам, — посміхнулася Дон, але було видно, що їй приємно. Вона взяла коробочку в якій лежав браслет, що тепер красувався на її руці, і ніжно подивилася на родину. — Дякую вам, мої рідні. Це був чудовий вечір.