Розділ 7

Дон кивнула, підвелася і подякувала. Вийшовши в коридор, вона подивилася на доньку на тому ж місці. Пейтон сиділа, втупившись у підлогу, її обличчя було напруженим, а в очах читалася боротьба — з собою чи зі світом.

Вона присіла поруч, тихо мовила до доньки:

— Доню, ми йдемо додому.

Пейтон не озирнулася, лише злегка знизала плечима, стискаючи ремінець сумки так, що пальці побіліли. Вона підвелася й, не сказавши жодного слова, попрямувала до виходу.

Дон йшла за нею, відчуваючи тривогу й холод у серці. Вона знала: те, що відбувається з її донькою, виходить за межі звичайних підліткових проблем.

Будинок завмер у важкій тиші. Здавалося, навіть годинник на кухні цокав гучніше, ніж зазвичай. За дверима кімнати Пейтон стояла стіна образи й болю, крізь яку ніхто не міг пробитися.

Дон лежала на ліжку, стискаючи руками ковдру, її очі були повні тривоги. Коли Ніколас повернувся з роботи, Дон розповіла все — дзвінок директора, розмову в школі, байдужість доньки. Чоловік мовчки вислухав, провів рукою по потилиці, наче намагаючись зібрати думки.

Він піднявся, повільно підійшов до дверей кімнати й легенько постукав.

— Доню… це тато. Відчини, будь ласка. Я тільки хочу поговорити.

Зсередини почувся приглушений, розпачливий крик:

— Йди геть! Я не хочу ні з ким спілкуватись! Залиште мене в спокої!

Ніколас дістав із кишені запасні ключі, вставив у замок і тихо відчинив двері.

— Я лише хочу поговорити… я тобі не нашкоджу, — промовив він, простягаючи руку вперед, ніби боявся різкого руху.

Пейтон сиділа на краю ліжка, вся скута від емоцій, кулаки стиснуті до білого. Її очі горіли слізьми та гнівом.

— Йди геть! — вигукнула вона, зриваючись на крик.

У ту ж мить вона зіжмурила очі, кулаки здригнулися — і невидима хвиля сили відштовхнула Ніколаса. Він відлетів у коридор, з гуркотом врізався в стіну, а зверху впала полиця з вазонами. Шибки розлетілися, горщики розбилися, земля розсипалася по підлозі. Від удару та падіння з голови Ніколаса пішла кров. 

До Ніколаса підбігла Дон і присіла поруч з ним. З коридору їхні очі зустрілися з Пейтон. Вона стояла в дверях своєї кімнати, тремтячи від сліз. Її обличчя було сповнене жаху, провини й розпачу водночас.

— Мені шкода… — схлипнула вона, дивлячись на батька, що лежав на підлозі. — Вибач, тату…

І, не витримавши власного болю, кинулася вниз сходами. Гучний гуркіт вхідних дверей прокотився лунко по всьому дому.

А за дверима, у нічному холоді, Пейтон бігла в темряву, наче тікала не лише від дому, а й від самої себе.

Нічний вітер гуляв біля мосту «Золоті ворота», гойдаючи хвилі внизу й несе із собою запах солоної води. Пейтон бігла довго, сльози застилали очі, поки ноги самі не винесли її до краю міста. Зупинившись біля каменя, вона сіла, обійнявши коліна, й втупилась у чорну глибінь океану.

Її груди здригалися від тихих схлипів. Вона відчувала себе чужою — і в домі, і в світі, і навіть у власному тілі.

За спиною непомітно з’явилася постать. Коул стояв кілька секунд, вдивляючись на дівчинку, яка так нагадувала йому Прю своїм упертим поглядом. Потім він безшумно підійшов і сів поряд, так само дивлячись на нескінченний обрій.

Пейтон, втомлена від сліз, лише через хвилину відчула, що поруч хтось є. Вона повернула голову — і побачила його.

— …Коул? — тихо прошепотіла вона, ніби боялася, що це привид її дитячих уяв.

Він не відвів очей від хвиль, лише легенько посміхнувся.

Пейтон, не стримавшись, кинулася йому на шию, обіймаючи так міцно, ніби боялася знову втратити.

Вони говорили довго. Пейтон розповідала про школу, про самотність, про те, як відчуває в собі щось небезпечне й незрозуміле. Коул уважно слухав, іноді жартував, іноді давав поради, а іноді просто мовчав, дозволяючи їй виговоритися.

Сміх і сльози перепліталися, поки час непомітно не перейшов у світанок. Перше золоте світло сонця торкнулося їхніх облич. Пейтон, втомлена від ночі й розмов, тихо схилила голову на його плече, обійнявши його руку. Її подих вирівнявся, і вона заснула.

Коул подивився на неї, і в його очах з’явилося те тепло, яке він відчував лише поруч із Прю. Обережно, щоб не розбудити, він торкнувся її обличчя й прошепотів:

— Тобі не треба пам’ятати цей біль…

Світло від його руки м’яко пробігло по її скроні, стираючи з пам’яті нічні події. Потім він доторкнувся до неї — і вони зникли у сяйві сфер.

У наступну мить Пейтон вже лежала у своєму ліжку, під теплою ковдрою. Вона спала спокійно.

Коул ще раз глянув на неї, провів рукою по її волоссю, а тоді перемістився до вітальні. Там, сидячи поруч одне з одним, заснули Дон і Ніколас, чекаючи доньку. Їхні обличчя були втомлені й стурбовані.

— Їй ще зарано знати правду… — прошепотів Коул, провівши долонею над їхніми головами. М’яке сяйво пройшло по їхніх очах, забираючи спогади про  події минулого дня.

Поглянувши востаннє на подружжя, він розчинився у світлі, залишивши лише тишу і ранковий промінь, що пробивався крізь вікно.

Ранок почався так, ніби ніяких подій і не було. За столом панувала тепла атмосфера: аромат свіжої кави, тости зі згущеним молоком і дзвінкий сміх. Дон сміялась із жартів Ніколаса, а Пейтон переповідала кумедні історії зі школи. Здавалося, сім’я знову знайшла баланс.

Поснідавши, Ніколас міцно обійняв двох найдорожчих жінок у своєму житті. Його голос пролунав щиро й трохи тремтливо:

— Ми найщасливіша родина… Я так вас люблю.

Він поцілував Дон і Пейтон у чоло.

— Ніку, ти відвезеш Пейтон до школи? — запитала Дон.

— Авжеж, — з посмішкою відповів він і хитро підмигнув доньці. Між ними був секрет, маленька змова проти буденності.

Адже сьогодні у Дон день народження, і саме тому тато й донька зранку склали план. Вони вирішили подарувати їй щось особливе: букет квітів, золотий браслет і святковий вечір у ресторані. Для цього Ніколас узяв вихідний на роботі, а Пейтон він «відпросив» зі школи.

Вони зробили вигляд, що вирушили кожен у свої справи, а самі заскочили в машину й поїхали за подарунками.