Розділ 6

Батьки обмінялися усмішками: вирішили, що це просто уява.

У вісім років вона почала ходити на гурток танців. Після першого виступу на сцені, схвильована, прибігла додому й шепотіла перед сном:

— Я танцювала, як ти, Прю, пам’ятаєш?

Прю ніжно посміхнулася:

— Пам’ятаю, люба. Ти була чарівна.

А Коул додав, жартуючи:

— Якщо так підеш далі, доведеться нам обох записати в твої шанувальники.

Але з кожним роком вони з’являлися все рідше. Тепер іноді Пейтон чула лише їхні голоси, без чітких обрисів.

Пейтон була однією з найкращих учениць. Її подруга Сара хвалилася:

— Вона знає всі вірші напам’ять! Вчитель навіть поставила її головною у нашій виставі!

Під час шкільної вистави, коли Пейтон виходила на сцену, їй здалося, що серед залу, в останньому ряду, стоять знайомі тіні. Вона ледь усміхнулась і пошепки прошепотіла:

— Ви тут…

Після виступу, вже вдома, вона лежала в ліжку і чекала, що Прю і Коул знову прийдуть у сон. Але того вечора вони не з’явилися.

— Чому ви не приходите більше так часто? — тихо запитувала вона в темряві. — Я скучила…

І тільки легке тепло в грудях підказало, що вони десь поруч.

Далі Пейтон стала впевненішою. У неї було багато друзів, і навіть однокласник Рік, який часто ніс її портфель до школи.

Одного вечора, сидячи на підвіконні, вона прошепотіла:

— Прю, Коул... сьогодні ми всі ходили за морозивом.

У мене тепер справжня компанія друзів. Це так весело!

Відповіді не було. Тільки зоряне небо миготіло над головою.

Вона почала займатися вокалом і акторською майстерністю. Дон завжди супроводжувала її на репетиції, а Ніколас із гордістю казав:

— Нашу дівчинку чекає велике майбутнє!

Та щоночі Пейтон відчувала пустоту. Вона вже кілька місяців не бачила Прю та Коула. Лягала спати, вдивлялася в темряву, і зрештою тихо зітхала:

— Я дорослішаю, так? Тому ви йдете…

І в один із таких вечорів, майже засинаючи, їй здалося, що почула тихий голос Прю:

— Ми завжди будемо поруч… Просто інакше.

Від п’яти до тринадцяти Пейтон пройшла шлях від малої дівчинки з уявними друзями до юної дівчини з мріями та власним життям. А Прю і Коул поступово відходили, залишаючи їй простір для власного майбутнього.

На кухні, де завжди пахло свіжозвареною кавою й підсмаженим тостами Дон, як завжди, акуратно розставила тарілки, а Ніколас, відчуваючи легкість вихідного, намагався задати веселий тон ранку.

— Дон, Пейтон, — усміхнувся він, сідаючи до столу, — я на сьогодні взяв вихідний. Давайте поїдемо разом розважимось!

Дон підняла очі від чашки й лагідно запитала:

— Куди?

— А давайте у парк, як колись. Покатаємось на атракціонах, з’їмо солодкої вати, — його голос був теплий, майже дитячий у захваті. Потім він повернувся до доньки: — Ну як, доню? Чи може ти в інше місце хочеш піти розвіятись зі своїми старими?

Пейтон сиділа насуплена, розмішуючи ложкою снеки з йогуртом. Вона навіть не підняла очей. Її голос прозвучав холодно й відсторонено:

— Я не хочу!

У кімнаті зависла напружена пауза. Ніколас обережно поклав руку їй на плече:

— Щось трапилось? Чому ти така сумна?

— Все добре! — кинула вона тим самим сухим тоном.

— Доню, ти не захворіла? — обережно спитала мати.

Але раптом Пейтон різко підвела голову. В її очах блиснув гнів, незвичний для ніжної дівчинки, якою вона була раніше.

— Я сказала, я не хочу! — вигукнула вона, вмить зірвалась з місця.

Вона прижмурила очі і ту ж секунду тарілка перед нею злетіла зі столу й з гуркотом врізалася на підлогу. Їжа розсипалася навколо.

Дон і Ніколас завмерли. Пейтон схопила сумку й, навіть не дивлячись на батьків, рішуче вирушила до дверей. Гуркіт, із яким вона грюкнула дверима, рознісся по будинку й залишив за собою гнітючу тишу.

Ніколас ще мить сидів нерухомо, а потім мовчки піднявся, узяв тарілку й поклав її до раковини. Дон зітхнула й пішла по ганчірку. Вона присіла на коліна, прибираючи розкиданий сніданок, а поряд Ніколас відчужено мив посуд.

— Що ж це з нею?.. — тихо, майже сама до себе, промовила Дон, витираючи підлогу.

— Перехідний вік, — видихнув Ніколас, і в його голосі не було злості, лише сумна втома.

Він нахилився й поцілував дружину в скроню, ніби намагаючись заспокоїти обох. Потім мовчки почав збиратись на роботу, хоча ще кілька хвилин тому обіцяв провести день з сім’єю.

Дон залишилась у кухні. Вона тримала в руках ганчірку, але погляд її був відсутній. В глибині душі вона відчувала, що справа не лише у «перехідному віці». Її донька змінювалася… і це лякало найбільше.

Вже в школі, в класі Пейтон стояв гамір. Діти сміялися, ділилися новинами після вихідних, хтось уже готувався до контрольної. Пейтон сиділа на своєму місці біля вікна й механічно гортала підручник, хоча майже не читала.

— Привіт, Пейтон! — підбігла до неї Сара, її давня подруга ще з молодших класів. — Слухай, після уроків ми йдемо всією компанією до піцерії. Ходімо з нами?

Дівчинка навіть не підняла очей.

— Не хочу.

Сара здивовано замовкла, адже раніше Пейтон завжди була «душею компанії».

— Ти в порядку? Ти останнім часом якась… інша.

— Сказала ж, все нормально, — сухо відрізала Пейтон.

Сара ображено відійшла до інших, і вже за мить сміх друзів лунав з іншого боку класу. Пейтон відчувала їхні погляди, та вперто відверталася. Усередині щось стискалося, але вона не дозволяла собі ні сліз, ні вибачень.

Під час перерви Дженніфер кинула їй:

— Ти стала дивна, Пейтон. Раніше ти була веселою, а тепер завжди зла.

— Якщо я вам не подобаюся, не треба зі мною говорити, — відповіла дівчина й зачинилася в собі ще більше.

На останньому уроці математики, коли клас працював над завданням, Пейтон, нервуючи, сильно стиснула ручку в руці. І раптом ручка ніби сама собою тріснула навпіл. Кілька дітей обернулися.

— Ти бачила? — прошепотіла Сара до Дженніфер.

— Та в неї сили атлета, — спробувала пожартувати та, але очі в обох були насторожені.