Розділ 5

— Ну що ж, Пейтон... скоро ти познайомишся зі своїми новими батьками.

Його голос був лагідним, наче молитва, а сонячне проміння впало прямо на обличчя дитини, немов саме небо благословляло її шлях.

Наступний день був сонячним, але прохолодним. Пастир ішов вузькою вулицею старого кварталу, тримаючи на руках загорнуту в білу ковдру Пейтон. Дівчинка мирно спала, а її крихітні пальчики стискали край тканини, немов вона вже відчувала новий початок свого життя.

Він зупинився біля невеликого будинку з квітами на підвіконнях. Двері відчинилися ще до того, як він встиг постукати. На порозі стояла Дон — молода жінка з м’якими рисами обличчя й теплими очима, які одразу спалахнули від здивування. За її плечем вийшов Ніколас — високий чоловік із доброю, але втомленою усмішкою.

— Отче? — тихо промовила Дон. — Ви… ви принесли дитину?

Пастир лише кивнув і простягнув немовля вперед.

— Це маленьке янголя потребує родини. І я подумав саме про вас.

Дон прикрила рот руками, її очі наповнилися сльозами. Вона боязко підійшла й подивилась на Пейтон. Немов зачувши цей погляд, дитина поворухнулась і розплющила очі. Глибокі, ясні, вони зупинились на новій «матері».

— О, Боже... — прошепотіла Дон, простягаючи руки. — Вона дивиться прямо на мене...

Пастир обережно передав дівчинку їй. Дон пригорнула немовля до грудей, а сльози котилися по її щоках.

— Вона така гарна... така маленька...

Ніколас стояв поруч, мов заворожений. Потім він торкнувся крихітної ручки, яку Пейтон мимоволі стиснула. Його голос зірвався від хвилювання:

— Вона... вона вже тримає мене.

Дон усміхнулась крізь сльози.

— Вона наша, Ніколасе... я відчуваю це.

Він обійняв дружину й маля, і в цю мить у вузькому коридорі дому стало так світло, ніби сонце увійшло разом із ними.

Пастир дивився на подружжя з тихою радістю.

— Її звати Пейтон. Бережіть її. Це особлива дитина.

Дон підняла погляд, ніжно погладжуючи доньку по голівці.

— Ми подбаємо про неї... вона тепер наше серце.

Ніколас кивнув, міцніше обійнявши обох.

— Ласкаво просимо додому, Пейтон.

І в ту ж мить маленька дівчинка засміялась, наче відчувши, що відтепер вона справді знайшла своїх батьків.

Перший рік Пейтон став для Дон і Ніколаса справжнім дивом. Вони майже не спали ночами, прислухаючись до тихенького дихання дитини, боячись бодай на мить втратити її з поля зору. Дон вставала серед ночі, аби заколисати немовля співом колискових, а Ніколас щоранку брав Пейтон на руки й ходив із нею по саду, розповідаючи, як прокидається світ.

На другий рік маленька дівчинка зробила свої перші кроки. Вона смішно хиталася, простягаючи ручки вперед, а Дон простягла їй долоні. Коли Пейтон впала в обійми матері, сміх і радість наповнили весь дім. Ніколас у цей день приніс із міста дерев’яну ляльку, назвавши її «подругою Пейтон». Відтоді лялька завжди була поруч із дівчинкою.

Третій рік життя Пейтон розкрив у ній непосидючий характер. Вона любила бігати садом, тягнучи за собою кошик, куди складала все, що вважала «скарбами»: шишки, пір’їни, камінчики дивних форм. Дон часто знаходила доньку в саду під яблунею, де та щось серйозно «викладала» своїй ляльці, ніби пояснювала їй закони світу. Ніколас жартував, що донька піде в нього — стане суддею, бо так переконливо «доводить» свої думки.

Четвертий рік був особливим. Пейтон навчилася говорити складніші слова й постійно ставила запитання: «Чому небо синє?», «А куди йде сонце вночі?», «Чому квіти сплять?» Дон з любов’ю відповідала, вигадуючи чарівні історії, а Ніколас завжди додавав: «Бо світ — це казка, яку ми всі пишемо разом».

У цей рік у їхньому домі панував особливий затишок. На Різдво Ніколас уперше повісив на ялинку іграшку у формі маленького ангела, кажучи:

— Це для нашої Пейтон, бо вона наш янгол.

Дон підхопила дівчинку на руки, а та, засміявшись, потягнулася до ангела маленькою долонькою.

І хоча вони всі троє були звичайною родиною в очах світу, у домі Гілліс завжди витало відчуття дива, немов у маленькій Пейтон приховувалося щось більше, ніж просто дитячий сміх і щирість.

Того вечора в домі як завжди панував затишок. Дон закінчила мити посуд, витерла руки рушником і, посміхнувшись, пішла вкладати доньку спати. Коли вона підійшла до дверей кімнати Пейтон, зсередини долинав тихий сміх і уривки розмови. Двері були прочинені, і крізь вузеньку шпаринку падала тепла смужка світла з коридору.

Дон завмерла на мить, прислухаючись. Пейтон сміялась і дзвінко щось показувала, ніби поруч із нею були інші діти.

Відчинивши двері ширше, Дон м’яко запитала:

— Мила, а з ким ти спілкувалась?

Дівчинка сиділа на килимку серед розкиданих іграшок, обличчя її світилися радістю.

— З друзями, мамо! Вони до мене приходять гратись.

Вона простягла ручку вбік і показала у порожній простір.

— Ось Прю, а це Коул. Вони дуже веселі й добрі. Мамо, ти що їх не бачиш?

Очі Пейтон світилися щирою дитячою довірою. Дон на мить розгубилася, але не злякала доньку своєю реакцією. Вона лагідно сіла поруч, відвела пасмо волосся дівчинки за вушко і м’яко відповіла:

— Пробач, люба, я вже не така маленька дівчинка, як ти. Тому й не можу бачити твоїх друзів.

Вона обійняла доньку, підняла на руки і понесла до ліжечка. Пейтон ще раз усміхнулась у бік стіни, де, здавалося їй, стояли невидимі друзі. Дон вклала дівчинку, накрила ковдрою, поцілувала в чоло й прошепотіла:

— Солодких снів.

Вимкнувши світло, вона лишила двері прочиненими, аби з коридору струменіло м’яке світло.

У спальні Дон вляглась поруч із Ніколасом, який ще читав у ліжку. Вона усміхнулась і сказала:

— Уявляєш, у нашої дівчинки з’явилися уявні друзі. Вона навіть імена назвала — Прю та Коул.

Ніколас зняв окуляри, відклав книжку і, посміхнувшись, обійняв дружину.

— От видумщиця. Нехай, це нормально для її віку. Я теж у дитинстві мав уявного друга. А ти пам’ятаєш своїх?