Розділ 4

— Коуле, — почав він, — Прю носить неймовірно важливе дитя. Вона… напівкровка. Такого ніколи не було.

Коул зчепив руки за спиною, його голос прозвучав низько й різко:

— Тоді скажіть мені прямо: яким чином наша дитина пов’язана з пророцтвом? І чому ви злякалися, коли дізналися правду?

Старійшина подивився йому просто в очі, його слова прозвучали урочисто, наче цитата зі стародавніх сувоїв:

— Там, де в серці зустрінуться світло і темрява, народиться сила, здатна змінити світ.

Ви і є світло та темрява. Ваша дитина може стати на бік світла… але може і впасти у темряву. А цього ми боїмося понад усе.

Коул мовчав кілька секунд, стискаючи щелепи. У його погляді змішалися гнів і розуміння. Нарешті він коротко кивнув:

— Я почув вас.

Його тіло знову загорілося сяйвом сферіння, і він зник у повітрі.

Коул повернувся в їхню квартиру. М’яке світло лампи кидало відблиски на обличчя Прю, яка сиділа на дивані, обійнявши себе руками. Вона виглядала втомленою й водночас настороженою.

— Де ти був? — холодно запитала вона, навіть не підводячи очей.

Коул підійшов, зняв піджак і сів поруч.

— Просто… треба було розвіятись.

Прю зітхнула, відвернувшись до вікна.

— Після всього, що вони сказали, я не хочу чути навіть їхнього імені. Вони ніколи не приймуть нас.

Коул глянув на неї, але промовчав. Він не розповів, що почув від Старійшини. Він не міг — не зараз. Вона й так була зла, ображена й поранена зневагою.

Замість цього він обережно пригорнув Прю до себе.

— Ми впораємось. Я обіцяю.

Прю на мить заплющила очі, дозволивши собі розслабитися в його обіймах. Але в глибині душі Коул відчував вагу таємниці: їхня дитина була не просто надією… а ключем до долі світу.

В ніч на 12 квітня 2005-го, Прю прокинулась від різкого болю в животі, відчуття стискало її так, що вона ледве дихала.

— Коуле! — вигукнула вона, хапаючись за живіт. — Коул!

Та у квартирі було порожньо. Він уже пішов на роботу. Біль накочувався хвилями, і відчай охоплював Прю. Але раптом у кімнаті спалахнуло сяйво, і перед нею постала одна зі Старійшин.

— Не бійся, люба, — лагідно промовила вона, підходячи ближче. — Я допоможу.

Її руки світилися м’яким світлом, і Прю відчула, як біль відступає настільки, щоб вона могла дихати. Минуло кілька хвилин — і крик немовляти наповнив квартиру.

Старійшина загорнула дитинку в ковдрочку й ніжно передала матері. Її погляд був теплим, майже материнським.

— Це благословення, — сказала вона тихо, посміхнувшись, а тоді розчинилася у сяйві, залишивши Прю саму з її дивом.

Прю, заплаканою та втомленою, але щасливою, пригорнула донечку до себе, відчуваючи, як її серце сповнюється любов’ю.

У цей час двері відчинилися. Коул увійшов, тримаючи в руках великий букет червоних троянд. На його обличчі сяяла усмішка — він хотів зробити сюрприз.

Та його кроки зупинив тонкий, дзвінкий плач. Коул завмер. Повільно рушив у бік вітальні, й серце його шалено калатало і вийшло так, що сюрприз зробила Прю.

Він зайшов і побачив: Прю сиділа на дивані, тримаючи на руках крихітне немовля, загорнуте в білу ковдрочку.

Букет вислизнув з його рук і впав на підлогу. Його ноги підкосилися — він опустився на коліна перед своєю родиною. Його погляд був сповнений недовіри, захоплення й любові водночас.

Прю підняла очі на нього й лагідно усміхнулася.

— Іди до нас, — сказала вона тихо, кличучи Коула рукою.

Коул тремтячими руками взяв дитину на руки. Маленьке личко, крихітні пальчики — і серце його розтануло. Він ніколи не відчував такої сили любові.

— Це дівчинка, — прошепотіла Прю.

Коул ковтнув клубок у горлі.

— Як… як її звати?

Прю впевнено відповіла, ніби ім’я було визначене від самого початку:

— Пейтон.

Коул подивився на доньку, потім на Прю. Його очі блищали від сліз, він нахилився й поцілував Прю в чоло.

— Пейтон… — повторив він тихо, і в його голосі звучала клятва: берегти їх обох, хай там що.

Наступного дня, Прю стояла біля вікна, заколисуючи Пейтон, коли її погляд зупинився на світлі, що пробивалося крізь штори. Вона глибоко вдихнула й твердо мовила:

— Час. Ми повинні показати їм, що вона не є загрозою.

Коул уважно глянув на Прю, бачив рішучість у її очах і лише кивнув. Вони провели долонями перед обличчями — і ілюзії зникли. Тепер перед світом постали справжні Прю й Коул, у всій своїй сутності.

Він узяв Прю за руку, і в наступну мить вони сфернулися нагору, до оселі Старійшин.

Зал був залитий білим сяйвом. Десятки поглядів звернулися на них. Атмосфера напружилась — адже в руках Прю була дитина, в чиїй крові поєдналося те, що вважалося несумісним.

Коул, не зупиняючись, упевнено рушив уперед до головного Старійшини. Його голос прозвучав твердо й проникливо:

— Дивіться! — він простягнув руку до Прю та Пейтон. — Це наймиліше дитя з чистою і світлою душею. Вона не становить загрози нікому. Я клянусь — зроблю все, щоб наша донька завжди стояла на боці добра. Я — посланець Хранителя Рівноваги, і я триматиму її шлях у балансі.

Він покликав Прю ближче. Вона зробила крок уперед, ніжно притискаючи доньку до грудей.

Один зі Старійшин, старий чоловік із добрими очима, відокремився від гурту. Його руки піднялися, розкрившись назустріч немовляті. Він заплющив очі.

Мить — і простір навколо завмер. Його тіло здригнулося, а в зіницях відбивалося бачення: майбутні битви Пейтон, її перші спроби захищати світ, а також мить, коли вона стане ключем у збереженні рівноваги між світлом і темрявою.

Старійшина важко зітхнув, опустивши руки й голову.

— Це дитя… дуже важливе, — промовив він повільно. — Вона — міст між добром і злом. В ній поєднана Сила Трьох і демонська сутність. Пророцтво здійснилося.

Усі Старійшини переглянулися, їхні обличчя застигли в тривозі й благоговінні.

Прю, стискаючи Пейтон міцніше, відступила на крок.

— Знову якесь пророцтво? Я вже це чую не вперше — її голос тремтів від гніву й страху.