Розділ 2

— Щось не так… — прошепотіла Пайпер, з підозрою поглянувши на співрозмовника.

Демон на мить втратив пильність, і це дало шанс. Прю відчула, як її серце наповнюється теплом — сестра зрозуміла.

— Вийшло, — здивовано прошепотіла Прю.

Коул дивився на неї з гордістю:

— Я ж казав. Ти — сильніша, ніж думаєш.

Прю зустріла його погляд і вперше за довгий час відчула не лише сум, а й проблиск надії.

— Якщо це тільки початок… то я готова, — сказала вона.

Коул ледь усміхнувся:

— Це тільки початок.

Небесний обрій знову відкрився перед Прю і Коулом. Цього разу було інше видіння: маленька дівчинка стояла біля зруйнованого будинку, її батьки опинилися у пастці під уламками після демонічної атаки.

Прю стиснула руки.

— Вони ж невинні. Як їм зарадити?

Коул підійшов ближче.

— Ми не маємо права з’явитися напряму, але можемо вплинути на тих, хто поруч. Дивись.

Він простягнув руку, і в колі сяйва з’явився пожежник, що вагається: увійти всередину чи чекати підкріплення.

Прю підняла брову:

— Якщо він чекатиме, буде пізно.

— Тоді підштовхни його, — тихо сказав Коул. — Дай йому сили, впевненість.

Прю зосередилася. Легкий поштовх її енергії торкнувся серця чоловіка — і він рішуче кинувся в полум’я. Дівчинка закричала від радості, коли побачила, як батьків виносять живими.

Прю видихнула, очі наповнилися слізьми.

— Вперше відчуваю, що знову можу рятувати… звичайних людей.

Коул дивився на неї не відводячи погляду.

— Саме тому Старійшини вибрали тебе. В тобі є сила не лише воїна, а й серця.

Вона посміхнулась крізь емоції.

— Дивно чути це від тебе. Колись ти був зовсім іншим.

— А ти досі пам’ятаєш, — сумно посміхнувся він. — І все ж ти тут зі мною.

Прю знітилася, опустивши очі.

— Можливо, я починаю бачити, що ти змінився.

Між ними зависла тиша, але вона вже не була напруженою. Лише тепла, нова, невимовна.

Коул обережно наблизився, його голос став м’якшим:

— Знаєш, Прю, навіть у світі, де все — світло й тіні, я вперше відчуваю, що не сам.

Прю глянула на нього й уперше дозволила собі легку усмішку.

— Може, ми обоє не самі.

Їхні погляди зустрілися, і в цій миті полум’я, сльози та небесне сяйво злилися в одне — народжувалася симпатія, яка могла стати чимось більшим.

Вечірнє небо над мостом “Золоті ворота” було затягнуте туманом, крізь який пробивались поодинокі промені призахідного сонця. Вітер гнав прохолодні хвилі океанського повітря, ніби нагадуючи, що тут завжди є щось більше, ніж люди й їхні історії.

Ніч поволі огортала Сан-Франциско. Над містом клубочився туман, крізь який пробивалося мерехтливе світло ліхтарів. Хвилі Тихого океану внизу здавалися безкраїм дзеркалом, у якому губилися спогади й таємниці.

Сферичне сяйво розчинилося в повітрі, й на мосту з’явилися Прю та Коул. Вона — стримана, але з поглядом, повним внутрішньої боротьби. Він — спокійний, впевнений, але з тією знайомою тінню в очах, яку можна було побачити тільки в напівтемряві.

Прю зупинилася, обпершись руками об холодний метал огорожі. Її волосся хитав вітер, і в цю мить вона виглядала так, ніби між нею й світом існувала невидима завіса. Коул стояв позаду, споглядаючи мовчки — його присутність була відчутна, як тихий гул магії у повітрі.

— Ти знав, що ми будемо разом? — тихо, майже з викликом промовила вона.

Коул зробив важкий вдих та поволі підходив до Прю, і навіть його тінь стала ближчою.

— Можливо. Але я завжди знав, що це будеш ти. — його голос лунав спокійно, але кожне слово пронизувало, мов закляття. — Я розумію, ти досі пам’ятаєш минуле: недовіру, підозри, біль. Але я вже не той, ким був. Я пройшов крізь темряву заради цієї миті.

Прю озирнулась. У її очах — сумнів, біль і водночас крихітна іскра надії.

— А як же Фібі? Вона кохала тебе всім серцем…

Вітер зірвався сильніше, і туман на мить закрутився навколо, ніби відгукуючись на її слова. Коул опустив очі.

— Після смерті я намагався захистити її від самого спогаду про мене. Посилав до неї тих, хто міг довести, що любов існує. Останнім був Куп. І тепер вони щасливі. У них є сім’я.

Ці слова лягли між ними, як тінь, але не холодна, а та, що очищає.

Прю відвернулася до океану опустивши очі, сумуючи за сестрами. Її голос був тихим, майже ламким:

— Я досі не можу збагнути, що тепер я з тобою поряд.

Коул поклав руку їй на плече — лагідно, обережно, ніби боявся зруйнувати крихку довіру.

— Може, нас об’єднали не просто так. Ти моя наставниця, мій бос. І я завжди слухатиму й захищатиму тебе.

Вони замовкли. Лише звук хвиль і далекі відблиски міста нагадували, що час не зупинився. Але в цю мить здавалось, що світ навколо завмер, лишаючи двох постатей на мосту, сповнених магії, болю й надії.

І коли їхні погляди зійшлися на горизонті, де океан зливався з небом, було важко сказати, чи то природа заворожувала їх, чи то саме їхні душі творили нову, містичну історію.

У квартирі, де тимчасово оселились Прю та Коул, було тихо — тільки свічки на столі мерехтіли від легкого подиху вітру, що проникав крізь прочинене вікно. Атмосфера була густою від напруги: не магічної, а тієї, що народжується між двома людьми, котрі занадто довго тримали почуття всередині.

Коул прийшов пізно, майже непомітно. Його присутність відразу наповнила простір: поєднання небезпеки й сили, що так лякало колись Прю, тепер дивним чином притягувало її. Вона стояла біля книжкової полиці, перегортаючи сторінки старого гримуару, але відчула його ще до того, як він заговорив.

— Ти знаєш, що так не можна вічно боротися з собою, — промовив він низьким голосом, у якому змішалися впевненість і ніжність.

Прю озирнулася, і в її погляді ще жеврів сумнів. Вона хотіла відкинути його слова, як завжди, але щось у ній здригнулося.

— Я не можу просто забути все, що було… я ще не готова це все відпустити... — її голос затремтів, але не від страху, а від того вогню, що вже спалахував усередині.