Розділ 47

Лиходієв кілька хвилин переводив свій погляд із молодого задаваки на літнього чоловіка і нарешті погодився:

– Гаразд. З цього дня, Іване, ти офіційно зарахований до нового відділу.

– Хвилину, – зупинила своїх підлеглих, що вже збиралися йти. – Микола вас усіх розвезе додому.

Не встиг водій обуритися, як я продовжила:

– Це теж входитиме до твоїх обов'язків. Доставиш молодь по домівках, щоб не витрачали зайвий час на дорогу. Увечері, до п'ятої години всіх привезеш назад. Ось тоді й вирішимо хто чим займеться. Молодь працюватиме годину-дві в будній день, у неділю з десяти до чотирнадцяти. Інші – як звичайно. Це орієнтовно, ви ж розумієте. Багато роботи в нас буде за межами цієї контори. Всіх влаштовує такий графік?

– Але...

– Жодних "але", – перервала я Миколу. – Сам погодився працювати під моїм керівництвом, от і виконуй розпорядження. Потім повернешся сюди.

Водій похмуро глянув, але промовчав.

– До вечора тимчасові перепустки для вас будуть готові, – втрутився Армін. – Трохи пізніше зробимо постійні.

Через десять хвилин, всі студенти зі своїми фамільярами, отримавши на прощання кілька вказівок, вирушили додому.

– А ми чим займемося? – поцікавився мій новий співробітник. Дивно, але Іван, прізвище якого виявилося Петров, чомусь не викликав у мене відторгнення. Потрібно буде пізніше запитати у Миколи, як він сприймає цього чоловіка. Якщо терпимо, то спробую з'ясувати, чого це добровольцю раптом захотілося нам допомагати?

– Готуватимемо те, з чим доведеться працювати, – попередила я. – Новомодні гаджети, це звичайно чудово, але документацію ми вестимемо ще й по-старому. Тому нам потрібні: папір, теки, швидкозшивачі, ручки, олівці, чисті журнали тощо. Я не хочу, щоб потім хтось надумав висунути претензії, що обдаровані провернули щось незаконно.

– І як ти збираєшся це доводити? – глузливо запитала пані із глядацького ряду.

– Крім того, що в нашій "бригаді" працюватиме представник інквізиції, під кожним документом із детально розробленим планом дій у черговій справі, буде два підписи – мій та Вищого інквізитора.

Армін згідно кивнув.

– А поки що, – продовжила, ледве стримуючись, щоб не послати уїдливу молодицю туди, де таким нахабним козам роги правлять, – може, сторонні покинуть кабінет, щоб дати нам можливість спокійно працювати?

– Ти сама сказала, що у вас секретів немає, – зухвало посміхнувся стажист, до якого повернувся гарний настрій. – Передумала?

Не встиг хтось із нас відреагувати на підступне запитання, як втрутився Петрусь.

– Тепер зрозуміло, чому тут повна будівля людей, – глибокодумно сказав він. – Щоб хоч якась робота рухалася. Очевидно, сидіти без діла та витрішки ловити, тут звичайна річ.

– Та що ти собі дозволяєш, свиня невмита? – ображено підскочила пані, якій я чомусь відразу не сподобалася. Потрібно з'ясувати в Арміна докладніше, коли я встигла перейти їй дорогу. Чому в нього? Та тому, що його злий погляд, кинутий на красуню, я тепер побачила цілком виразно. Проте поки він ще не висловився, слово взяв його тато.

– Всім мовчати, – тихо сказав він. Повітря враз чомусь мовби згустіло, і здалося, що аж задзвеніло. Здивовано роззирнулася. Очі всіх присутніх ніби прилипли до обличчя обласного начальства. Ніхто не подумав не те що сперечатися, а й рота відкрити без його дозволу. Навіть Армін не став нічого казати.

– Видно, ви ще не зовсім виразно усвідомили те, що відбувається, – так само спокійно продовжив Орест, хоча ця безпристрасність зараз виглядала, як безтурботність лева, що прокидається. – Вам чітко і зрозуміло пояснили, що новий відділ утворений не лише з метою допомагати людям, хоча, звичайно, це питання у пріоритеті, але й для того, щоб постаратися трохи згладити кількавікову ворожнечу між Орденом та обдарованими. Ви погано почули, чи погано зрозуміли, що вам сказали?

Тишу перервати знову ніхто не наважився.

– Якщо ви прийшли до цього кабінету не з метою ближче познайомитись із новими колегами, то навіщо?

Дивно, невже Орест застосував якийсь артефакт чи сам має здатність змушувати тих, хто поряд, себе слухати? На мене його незвичайний магнетизм не діє, але я чудово бачу, що решта не в змозі й слова вимовити.

— Фамільяр пані Гайворонської має рацію, — Орест кинув швидкий погляд на Петруся. – У всіх вас зараз робочий час. Одна річ, зайти познайомитися, поцікавитись планами нового відділу, дізнатися щось корисне для себе чи запропонувати допомогу. Але заявитись для того, щоб розпочати нове протистояння, було невдалим рішенням.

Батько мого хлопця підвівся і напруга в кабінеті поступово розвіялася, а разом з ним пройшло колективне заціпеніння.

– Чому ви з нами розмовляєте у такому тоні? – нервово поцікавилася жінка. – Ви не маєте права.

– Хочеш сказати, – недбало окинув її поглядом Орест, – що право на будь-який тон є лише в тебе?

– Мій тато, – аж підстрибнула красуня, – прокурор.

– І це означає, – втрутився Армін, – що тобі дозволено більше, ніж іншим?

– Звичайно, – вона зверхньо задерла носа. – Безперечно, мені дозволено більше, ніж якійсь пересічній людині.

Ось же дурепа гонориста! Цікаво, як вона на вулиці з людьми спілкується, якщо у присутності безпосереднього начальства так поводиться? Ось збиралася ж не втручатися у будь-які чвари, але змовчати не змогла.

– І це обдаровані завжди й у всьому винні? – важко зітхнувши, пробурмотіла я. – А ось ця істота, – я неввічливо тицьнула пальцем у дочку високопоставленого татуся, – зразок для наслідування?

Не встигла моя опонентка і рота розтулити, як Армін попередив:

– Ще одне образливе слово, і ти тут більше не працюєш.

Не схоже, що його підлегла дуже злякалася. Вона єхидно посміхнулася і ледь не проспівала:

– Сьогодні ж про цю розмову знатиме мій батько, тоді й побачимо...

– Не думаю, що твій батько ризикне зі мною тягатись. Якщо все ж таки спробує, то вмить позбудеться своєї посади. Тому звикай, що тобі дозволено рівно стільки, скільки решті всіх працівників цього закладу.