Розділ 46

Якийсь час було абсолютно тихо, потім Армін нарешті виступив із-за моєї спини.

– Якщо всі непорозуміння вирішили, – сказав він, – прошу наших гостей, які відсьогодні стають повноправними співробітниками нашої установи, пройти до свого кабінету.

Якби не така напружена ситуація, то, їй Богу, розсміялася б. Вирішили, як же! Просто решта працівників цієї установи тепер бояться рота розтулити, щоб не приєднатися до тих, хто виявився не настільки далекоглядним, щоб промовчати, коли треба. Тому мовчки розступились, даючи нам дорогу.

Коли тривога трохи відпустила, я звернула увагу, що серед інквізиторів є жінка! Ніколи не чула, що таке практикується.

А може, вона просто секретаркою тут працює або родичка одного зі службовців.

Раніше я не особливо вдавалася у справи Ордену, оскільки вони мене цікавили лише з однієї причини – не потрапляти їм на очі та не привертати до себе увагу

Я навіть забарилася на частку секунди й Армін кинув на мене запитальний погляд. Тільки головою мовчки хитнула, що нічого не сталося і пішла далі.

Поки підіймалися на другий поверх, я продовжила міркувати над думкою, що несподівано виникла в мене. Чому я ніколи навіть не намагалася більше дізнатися про інквізиторів? Звичайно, найважливіші події я знала, а як же без цього? Те, що спільнота відьомських катів вже давним-давно змінила свої пріоритети та напрямок діяльності, теж була в курсі. Найниціші та найганебніші сторінки розвитку людства минули, але залишилися в історії, бо, інквізитори докладно документували свою діяльність. Мабуть, марнославно сподівалися, що їх пам'ятатимуть через століття. Їх і пам'ятають.

Зараз же всі рішення Ордена щодо єретиків, багатоженців, богохульців, сексуальних злочинців, прихильників до релігії, відмінної від прийнятої у державі, суттєво знизили планку. Одне залишилося незмінним – ставлення до обдарованих.

Дивно, що я думаю про це лише зараз. Начебто на мені блок якийсь стояв, що не дозволяв лізти туди, де мені гарантовано не сподобається. Може сама обстава в будівлі, де знаходилися наші одвічні вороги, може щось інше, але зараз ніби дверцята, яких я ніколи не помічала, але вони були, раптово відчинилися і мені захотілося з'ясувати якнайбільше про це протистояння.

З подивом згадала, що навіть деякі сторінки в гримуарі, що передавався у спадок від моєї пра-пра...бабки, і дістався мені на честь вісімнадцятиліття, я незмінно перегортала, ніби боялася там знайти щось про себе. Хоча справи минулих днів ніби зовсім не мали до мене жодного відношення, але все ж таки. Так, я сьома відьма у роду, але що було до цього? Невже ніколи відьми раніше не відзначалися у нашій родині. Чому такі здібності проявилися у жінки, яка нічим незвичайним не відрізнялася?

До цього все було вкрите мороком століть. Потрібно якось на дозвіллі погортати сімейний чародійський довідник, може якісь зачіпки й відшукаються?

Беземоційний голос, що раптом пролунав у мене в голові, змусив здригнутися від жаху. "Ти дізнаєшся про все, що тобі слід знати. І дізнаєшся вже скоро". Армін навіть зупинився і пильно глянув мені в обличчя.

– Що відбувається? – тихо промовив він, допитливо заглядаючи мені в очі. Що відповісти? Не буду ж я при всіх говорити, що зараз почула голос, який тепер ні з чим не сплутаю – голос Гелловінського духа.

Мало того, я впевнена, що мені не слід поки що повідомляти про це і Лиходієву. Чому? Не знаю. Просто так треба.

Тож усміхнулася і, намагаючись не показувати, що настрій стрімко падає донизу, запитала:

– Де буде наше робоче місце?

– Тут, – вказав він, махнувши рукою на двері, біля яких ми саме зупинилися.

Я з цікавістю подивилася на пофарбовану в темно-коричневий колір дерев'яну поверхню і вголос прочитала напис на дзеркальній табличці:

– Методичний кабінет.

– Іване, – звернувся мій інквізитор до одного з п'яти підлеглих, які пішли за нами, – табличку треба змінити. Тепер тут буде відділ зі зв'язків із громадськістю.

– Зрозумів, – згідно кивнув головою чоловік років шістдесяти й поцікавився: – Робота відділу буде засекречена чи можна якось поцікавитися?

Армін перевів погляд на мене і я байдуже знизала плечима.

– Нам приховувати нема чого. Хай заходять, дивляться, слухають, аби не шкодили.

Армін штовхнув двері, які гостинно відчинилися і жестом запросив увійти.

Я увійшла перша й озирнулася. Всі інші поки що залишилися за дверима, спостерігаючи, як я уважно вивчаю приміщення, де відтепер мені доведеться проводити досить значну частину часу.

Кабінет виявився просторим, але напрочуд затишним. Світлі стіни, обклеєні шпалерами з тонким рельєфним візерунком, надавали приміщенню легкості. На підлозі лежав килим, коричневий з темно-червоними візерунками, надаючи відчуття затишку. Біля вікна стояв масивний стіл зі світлого дерева, прикрашений лаконічним канцелярським приладдям, а поряд з ним – зручне комп'ютерне крісло.

Комп'ютер теж був, причому, здається, дуже недешевий. За столом, біля стіни, велика демонстраційна магнітна дошка, що неодмінно стане нам в пригоді.

У кутку кабінету розмістився невеликий диван, а поряд – низький кавовий столик, над яким висіла невелика полиця з електричним чайником та кількома чашками.

Найвражаюче – величезне вікно, з якого відкривався краєвид на парк за будинком. Влітку, мабуть, тут буде дуже приємно працювати. Хоч і сонячна сторона, але тінь від дерев забезпечить потрібний комфорт.

Посередині кабінету стояли ще чотири столи, на одному з яких лежав ноутбук. Вкотре засмутилася, що академія обдарованих фінансується не на такому високому рівні. Якщо навіть нам виділили таке обладнання, то що самі інквізитори в кабінетах мають? Біля стіни, навпроти вікна, вишикувався цілий ряд стільців. Очевидно, тут час від часу відбувалися збори чи лекції. Можливо, проходитимуть і надалі, але мене це не дуже хвилювало.

Упевнено перетнула кабінет, підійшла до столу біля вікна і весело сказала: