Розділ 45

Першими через поріг пройшли Христина та Юліан. Не встигли вони зробити кілька кроків, як раптом зсередини приміщення почувся брязкітливий дзвін, ймовірно спрацювали артефакти налаштовані на відьом. Мої підопічні анітрохи не зніяковіли й пройшли до холу. Наступною увійшла Ванда. Дзвін став набагато гучнішим і все не припинявся. Мабуть, артефакти реагували на обдарованих не лише під час перетину порога, а й тоді, коли хтось із відьом перебував у середині приміщення.

Микола поспішив до негостинної будівлі одразу за Соболь. Останніми увійшли ми з Арміном. Він, як вірний лицар, страхував мене ззаду. Не знаю, від кого він мене охороняв таким чином, адже основна небезпека була попереду. Проте йому видніше. Зал швидко заповнювався чоловіками різного віку та різної статури. Варто було мені наблизитися до столу неподалік входу, який, мабуть, до цього часу займав рудий здоровань, як почувся оглушливий бабах і синій камінь, розміром з куряче яйце, що до цього часу лежав на високій підставці виблискуючи чіткими гранями в променях сонячного світла, які щедро линули крізь величезне вікно, розлетівся на дрібні осколки.

Техніка безпеки в цій конторі, ймовірно, на найвищому рівні, тому що жоден уламок не покинув прозорої кулі, що враз висвітилася. В середині якої й знаходилася підставка з артефактом.

У будівлі вмить запанувала оглушлива тиша, яка тривала лише кілька секунд і була нахабно перервана ще одним приголомшеним чоловічим голосом:

– Невже Гайворонська? – я підвела очі й зустрілася поглядом з чоловіком, якого вже не очікувала побачити у своєму житті. Це був він, той самий Вищий інквізитор, який обіцяв мені всі радощі тривалого тюремного ув'язнення.

Мій недруг виступив уперед і зловтішно прошипів:

– Все-таки піймалася, відьма! Довго ж тобі вдавалося переховуватись від правосуддя. Але нічого, тепер тобі не уникнути покарання за злочини.

Здавалося, він аж руки зараз почне потирати від задоволення, Та що ж таке!? Чому кожен чоловік у цьому будинку намагається в чомусь мене звинуватити?

– Який же злочин я скоїла? – зло поцікавилася. – І чому сама не знаю про це?

– Та невже? – сарказм так і сочився у голосі мого ворога. А чого ж ти тоді втекла, якщо ні в чому не винна?

– Не втекла, а просто поїхала. Настав час міняти щось у своєму житті, от я й вирушила в гості до родички. Чи мені потрібно було повідомити пихатого Вищого, що мінятиму місце проживання?

Фізіономія інквізитора почервоніла, як помідор. Ще не вистачало, щоб його тут грець побив. Чи не звинуватять мене ще в тому, що довела беззахисну людину до лікарняного ліжка?

– Мала повідомити! – загорлав колишній Вищий. Чи не через мене його розжалували, раз він так біситься?

– Я живу як хочу та де хочу. І в майбутньому робитиму так само. Ви не маєте права забороняти мені щось чи наказувати! Я звичайна людина, така сама, як і решта. Принаймні не гірше, ніж ви!

– Відьми не можуть бути нормальними людьми. Ви всі злодійки та правопорушниці!

– От не було б вашої думки, ні на що було б і плюнути!

Дивлячись на цього чоловіка, я згадувала, як збиралася і їхала з рідного Костянтинова. Я звичайно і раніше була в гостях у Михайлини, але це було вже давно, років сім тому, і недовго. Я навіть місто не особливо роздивилася тоді, і, чесно кажучи, зовсім не пам'ятала, як воно виглядає. Але коли тітка вирішила забрати мене до себе, я не роздумувала жодної зайвої секунди.

Згадала, як гарячково збиралася, як без розбору кидала речі у валізу. А мама тільки мене підганяла, щоб поспішала, інакше не встигну виїхати. Я тоді була молодша і тільки вчилася ставити щити, тож довго утримувати їх не могла.

Якби я справді потрапила до будівлі, де розташувався Костянтинівський відділ інквізиції, не думаю, що змогла б довго відгороджуватися примарною стіною, і значить артефакт, яким лякав мене тоді цей інквізитор, зі стовідсотковою ймовірністю показав би рівень мого дару, який був на порядок вищий за середній. І якби це сталося, то я неодмінно опинилася б у тюремних катівнях, звідки мені ще довго не вдалося б вийти.

Зараз, дивлячись в очі, що блискали ненавистю і зневагою, я абсолютно впевнена, що уникла дуже важкої долі. Стати обвинуваченою дуже легко, а ось довести свою невинність уже в рази важче.

Армін не втручався в нашу лайку, видно чекав, до чого ми зрештою долаємося. Тільки кинув на злючого інквізитора здивований погляд. Ймовірно, Лиходієв був не в курсі, що один із його підлеглих і є та людина, через яку я опинилася в Березнівській академії, де ми з Арміном зустрілися. А може, просто завчасно не хотів виставляти на загальний огляд наші стосунки.

На мій випад старий знайомий так розлютився, ніби я справді йому в око плюнула. У відповідь посипалися лайки та погрози. Здавалося ще трохи й він вчепиться мені в горлянку.

Чи варто говорити, що через галас, що зчинився, ніхто уваги не звернув на ще одну дійову особу, яка з'явилася з-за лаштунків, тобто перепрошую, увійшла у двері.

– Що тут відбувається? – грізно запитав Лиходієв старший.

Думала, це зупинить потік погроз і залякувань, але не так сталось, як гадалось. Розгніваний інквізитор тепер накинувся з образами на відвідувача. Дивно, ми своїх Верховних знаємо в обличчя, а в інквізиторів, мабуть, якось інакше відбувається. Бо знав би мій знайомець, на кого рота роззявив, то не наважився б так завзято копати собі яму. Нехай навіть зараз Орест і не у своєму урочистому вбранні, мужику, що кричав на нього, подібна зустріч все одно так просто з рук не зійде. Це було зрозуміло всім, окрім самого скандаліста.

– Мовчати! – раптом гаркнув мій майбутній свекор таким тоном, що навіть я трохи забоялася. – На кого посмів голос підвищити, нездара?

Притихли одразу всі. Мало того, навіть у струнку витяглися і втупилися в відвідувача з належною улесливістю, як того і вимагав його статус. Напевно тільки тепер зрозуміли, що будь-хто сюди не зайшов би. І якщо так командує, значить має на те повне право.