Розділ 44

Раніше я не дуже замислювалася, де саме знаходиться інквізиторське лігво. Виявилося, майже на околиці міста. Тож мав рацію Армін, коли запропонував взяти в нашу групу водія, добиратися сюди своїм ходом нам буде не дуже зручно.

Коли під'їхали до непривабливої двоповерхової та двопід'їзної будівлі, я спочатку навіть не повірила, що ми вже на місці. Лиходієв зупинив свій автомобіль неподалік від ґанку і тільки тоді я усвідомила, що будинок під ілюзією! Я ще можу зрозуміти, що вони мають ілюзорні сітки, однією з яких користувалася деякий час і я сама, але скільки потрібно було використати артефактів та грошей, щоб прикрити відведенням очей цілий будинок?

Наша академія теж користується різними штучками, які не дають простим мешканцям Березня зрозуміти, що поряд з ними знаходиться навчальний заклад для обдарованих. Але, в тому й річ, що для обдарованих! Де досить сильних відьом і відьмаків, здатних багато на що, не менше сотні. А хто допомагає інквізиторам? Чи вони силою змушували обдарованих співпрацювати? Не я буду, якщо все не розвідаю! І якщо тут насправді відбувається щось протизаконне, Арміну це просто так не минеться!

Поки я стояла і кліпала очима на звичайнісінький ґанок і двері з невеликою металевою табличкою, поруч зупинилася друга машина, і з неї поспішили вийти студенти та водій.

Для тих, хто раптом зацікавиться, що за організація квартирує у такому "величному палаці", на табличці красувався напис: "Контора управління КБРГУ". Хто такий цей "КБРГУ, і з чим його їдять, пояснення не було. Напевно, щоб будь-яка людина, чий погляд впаде на цю вивіску, одразу ж зрозуміла, що їй сюди не треба.

– Батько он там, бачиш? – тихо прошепотів Армін, махнувши головою в бік кількох іномарок, що стояли метрів за десять від нас.

Я кивнула, виділивши автомобіль із тонованим склом, на якому старший Лиходієв приїжджав до академії, і з якого він зараз спостерігав за тим, що відбувається на прибудинковій території. Дверцята машини були трохи прочинені.

– Напевно, Миколо, вам не варто одразу з нами заходити до приміщення, – попередила я колишнього таксиста. – Хоч ви й не зустрічали раніше інквізиторів, але не чути про них не могли. Будьте певні, нас точно зараз не зустрінуть із розкритими обіймами. Як би вам теж не попало рикошетом, бо це перший випадок в історії, коли відьми та інквізитори спробують працювати нехай не разом, але поряд. А ви, до того ж не обдаровані.

– Аріянелло, ви точно вирішили взяти мене у свій відділ?

– Звичайно, – здивувалася я, – я ж для цього вас і викликала.

– Якщо я офіційно вже майже у вашій групі, то ховатися не збираюся. Куди ви туди і я. І ще, називайте мене на "ти", так мені зручніше.

– Гаразд, з цим вирішили, – припинив нашу суперечку Армін і ледь помітно вказав рукою на двері, що раптом різко відчинилися і в отворі з'явився високий та міцний чоловік, з розпатланою рудою шевелюрою, явно старший за свого начальника. С першого погляду це було смішно, але я впевнена, що нікому і голову не прийде пожартувати з приводу кольору його волосся. Відразу стало зрозуміло, що така людина жартів щодо себе не потерпить. Світло-карі очі трохи примружилися, розглядаючи відвідувачів ніби крізь приціл гвинтівки.

– Підійдемо спочатку ми вдвох, – розпорядився тихенько Лиходієв, – решта приєднається трохи пізніше.

Я раптово відчула, як по спині пробіг холодок. Цей рудий гігант, що стояв у дверях, випромінював ауру небезпеки, яку не могли б приховати жодні ілюзії.

– Інквізитори, як я розумію, не люблять сюрпризів, – пробурмотіла я, звертаючись швидше до себе, ніж до Арміна. – Сподіваюся, ми не надто їх роздратуємо своєю появою.

– Не хвилюйся, Вогнику, – прошепотів Армін, підхоплюючи мене під лікоть. – Ми з усім упораємося.

Він зробив крок уперед, і я, повагавшись секунду, пішла поряд з ним. Рудий чоловік не ворухнувся, лише його погляд ковзнув по нас, оцінюючи й затримавшись на мені трохи довше. Здавалося, він намагається прочитати мої думки та зрозуміти, чому це Вищий інквізитор тягне мене за руку. Я не оглядалася, але була впевнена, що біля зеленої Ауді мої підлеглі слухняно чекають команди, щоби йти за мною.

На обличчі рудого майнуло щось схоже на подив, але воно відразу знову стало похмурим.

– Вітаю, Вищий! – стримано кивнув він і знову глянув на мене. – Злочинницю спіймали? Нарешті. Усі відьми – недолюди, вже давно час із ними з усіма закінчувати.

Одразу відчула, як усередині мене закипає обурення.

– А чому саме із відьмами треба закінчувати? – не стрималася я. – Може краще звернути увагу на інквізиторів, які століттями, лише змінюючи форму і назву свого ордену, влаштовували гоніння на ні в чому не винних людей, виправдовуючи це вищими цілями. Я зараз говорю навіть не про відьом, нас ви, взагалі, винищували всіх, без винятку.

Намагаюся вимовляти слова якомога спокійніше, інакше, просто в істерику зістрибну і почну кричати прямо в цю конопату пику.

Мій новий недруг лише зловтішно посміхнувся. Його погляд став ще більш погрозливим, ніби він намагався викликати в мені страх чи, у крайньому разі, невпевненість. Але я трималася, відчуваючи, як Армін трохи стискає мою руку, ніби підтримуючи.

– Вищий, – сказав рудий, звертаючись до Арміна, але не відриваючи погляду від мене, – куди відправлятимемо... цю?

У його голосі пролунала нотка зневаги, від якої я знову мало не загарчала.

– Це – пані Гайворонська, – спокійно відповів Армін. – Вона тепер є керівником нового відділу, який організований на базі нашого управління. І я прошу вас, – його голос став помітно твердішим і холоднішим, – ставитися до неї з повагою.

– Повага? До відьми? Серйозно? Я сподівався, що ви не з тих, хто піддається впливу цих істот.

– Я не піддаюся нічийому впливу, – спокійно відповів Армін. – І хоча я не зобов'язаний нічого пояснювати, все ж таки скажу – це не моє рішення. Наказ ми одержали від Вищого інквізитора області. А тепер, якщо ви закінчили з привітаннями, відступіть, нам потрібно пройти всередину.