Розділ 43

Цікаво, чи є якісь теорії про те, хто першим вимовив відому фразу – "Понеділок – день важкий"? А цей понеділок мав усі підстави таким стати. Ми всі чудово розуміли, куди прямуємо, і усвідомлювали, що наша поява у стінах міської інквізиції не принесе радості їхнім мешканцям. Однак те, наскільки вони були незадоволені нашим візитом, стало навіть для мене несподіванкою.

Мало того, один із них був мені добре знайомий. І як тільки цей чоловік побачив нас, я зрозуміла, що він теж мене впізнав. Я помітила спалах люті в його очах, коли його погляд зустрівся з моїм. Але про це поговоримо згодом.

А поки що, ми з Арміном і Петрусем їдемо до академії. Там ми домовилися зустрітись зі студентами, які, сподіваюся, працюватимуть разом зі мною. Спершу планували одразу їхати автомобілями Арміна та Ореста, адже разом з обдарованими треба було доставити і їхніх фамільярів. Але я запропонувала інший варіант – старший Лиходієв вирушить до будівлі, в якій знаходиться офіс міської інквізиції й спочатку з вулиці поспостерігає, як нас зустрічатимуть, потім увійде за нами.

Як виявилося, місцеві поки не знають, що прибуло вище обласне начальство. Нічого, потім подвійний сюрприз вийде.

Тож друга машина, яку я викликала для молоді, під'їхала, коли ми вже стояли біля підніжжя нескінченних академічних сходів, що вели до навчального закладу обдарованих. Дверцята зеленої Ауді відчинилися і з салону виліз Микола. Він здивовано оглянув усю нашу компанію та перевів погляд на мене.

– Ви всі не розміститеся, – спокійно констатував він. – Чи їдуть не всі?

– Здрастуйте, Миколо, – я простягла руку для привітання і чоловік розгублено її потиснув, на мить кинувши погляд на вовків. Хоча фамільяри старшокурсників були під ілюзією, припускаю, що він чудово зрозумів, що перед ним зовсім не безневинні собачки.

Мій інквізитор насторожено стежив за таксистом, щоб той, не дай Боже, не затримав мої пальці у своїй долоні довше, ніж потрібно. І варто було мені відійти, одразу подав свою руку. Очі водія широко розкрилися, лиш тільки його долоні торкнулися пальці Лиходієва. Здавалося, він ледве втримався, щоби не відступити.

– Армін, – коротко представився мій чоловік. Дочекався, доки новий знайомий назве себе і трохи відійшов.

– Знайомтеся, – запрошуючи махнула рукою студентам, і погляд Миколи одразу ж перемістився на Христину, а губи ледь помітно ворухнулися в усмішці.

Цей натяк на усмішку не пропустив і Холодов. Він рішуче обхопив свою відьмочку за плечі й лише тоді назвався:

– Юліан.

Їх рукостискання було міцним і швидким, що не завадило таксисту знову здивуватися. Він явно не розумів, що тут відбувається.

Коли й обидві дівчини представились і делікатно доторкнулися своїми пальчиками до мозолистої долоні Миколи, той уже не знав, що й думати.

– Аріянелло, – він кинув напружений погляд на мене. – Ви навіщо мене викликали?

Ну, звичайно ж, він здогадався, що не просто так я змусила його доторкнутися до кожного з присутніх. Мабуть, уже надумав собі якихось жахів. Згадала, як він вирішив, що я не залишу його в живих, бо він дізнався, що я відьма. А тут раптом поруч цілий відьомський квітник.

– Не хвилюйтеся, просто невеликий тест, – постаралася заспокоїти його.

Він, справді, трохи розслабився, але тільки до наступних моїх слів:

– Потім ще дещо. Але спочатку я хочу, щоб ви зараз сказали мені, що думаєте про цих людей. Не бійтеся, нічого вам за це не буде. Я обіцяю.

Микола спохмурнів, наче йому запропонували з'їсти тарілку зіпсованої риби. Він явно не горів бажанням інформувати про свої здібності натовп незнайомців, та ще й, судячи з усього, не зовсім безневинних. Але чоловік уже чудово знав, що сперечатися зі мною марно.

– Що ви хочете знати? – спитав він, намагаючись зберегти спокій у голосі й обвів поглядом нашу компанію.

– Перше враження. Просто скажіть, що ви відчуваєте.

– І про нього? – Микола злегка хитнув головою у бік Лиходієва.

Армін трохи насупився, але нічого не сказав. Я лише кивнула, підтверджуючи. Микола дуже не хотів нічого говорити, але вибору у нього не було.

– Добре, – неохоче промимрив він, і знову глянув на Арміна.

– Я не можу точно сказати, хто він. Наче на стіну натрапив, непробивну і холодну. З таким я ще не зустрічався. Можливо, якийсь амулет на ньому? Він не відьмак, у цьому я певен, але й не звичайна людина, це безперечно. І добрим я його ніяк не можу назвати.

Я анітрохи не здивувалася оцінкою Миколи. Боюся, що добрий Армін тільки зі мною. Глянула на Лиходієва і той, розстебнувши на пальто два ґудзики, на секунду витяг назовні кулон і тут же його сховав назад.

– Я – інквізитор, – зловісно посміхнувшись, повідомив він ошелешеному таксисту.

– О! – тільки й зміг вимовити Микола, на всі очі дивлячись на Лиходієва, а потім все ж таки машинально відступив на крок.

Я кинула незадоволений погляд на Арміна і знову звернулася до таксиста.

– Що про решту скажете?

Той проковтнув, ніби грудка у нього в горлі застрягла і кашлянув. Розумію його, напевно, одразу уявив стародавнього винищувача відьом. Що сказати? Я й сама нещодавно вважала, що всі вони такі.

Микола знову кашлянув і хриплуватим голосом заговорив:

– Ось ця дівчина відьма. Але, як не дивно, тепла і світла, наче сонечко.

Лібова зашарілася від збентеження. Вона справді була дуже світлою людиною, тут не посперечаєшся.

Юліан зло блиснув очима на нового знайомця і Микола заговорив про нього.

– Він також відьмак. Я б не сказав, що він злий чи поганий хлопець, але тримався б від нього якомога далі. Вселяє побоювання.

– А вона? – поквапила я чоловіка, показуючи на Ванду.

– Теж відьма, і до того ж дуже сильна. Вам, звичайно, не рівня, але сильніше, ніж ті двоє. Як людина, добра та затишна.

Треба ж. З першого погляду Соболь можна прийняти за таку собі Снігову Королеву, але те, що вона вже двічі приходила мені на допомогу, говорить само за себе. Я кивнула і запитливо подивилася на Лиходієва.