Розділ 42

Осінній день недовгий, сонце сідає рано і дуже швидко настає вечір. Я, звичайно, люблю осінь, але довгі вечори мене завжди трохи дратують. На годиннику ніби зовсім недавно полудень відміряно, а не встигнеш повернутися, як за вікном уже насуваються сутінки.

Тепер все непомітно змінилося. Я спіймала себе на думці, що жодного разу не подивилася у вікно, хоча минуло вже понад чотири години, як ми повернулися додому. Додому...

Дивно, що я вже називаю особняк Лиходієва своїм домом. Занадто швидко звикаю до того, що Армін поруч, і це трохи лякає. Чи може хтось передбачити, як ми уживемося з моїм інквізитором разом. Історія знає безліч випадків, коли навіть люди, що шалено кохають один одного, могли так зіпсувати коханому життя, що вороги такого не змогли б.

А у нас, взагалі, все почалося з протистояння, а зараз сидимо всі разом на дивані у вітальні, як справжня родина і дивимося по телевізору передачу про екзотичних тварин. Фамільяр вже почав дрімати і Армін, побачивши це, одразу ж притягнув мене ближче і провів губами по моїй шиї.

– Вогнику, нам теж час у ліжко, – прошепотів він мені на вухо. – Я скучив і хочу обійняти тебе міцніше.

– Тільки обійняти? – усміхнулася я.

– Спочатку обійняти, – губи чоловіка просунулися нижче, прямо у виріз моєї футболки. Він ледь чутно застогнав і продовжив: – А потім ще багато чого.

Я вивільнилася з його обіймів, від чого Армін ображено на мене глянув, і підвелася.

– Сонечко, а ти куди?

– У душ.

– Я з тобою.

– Ні.

– Чому?

– Тому що я хочу просто помитися.

Лиходієв все одно підвівся з дивана, клацнув пультом, вимикаючи телевізор, і пішов слідом за мною.

– Ти чув, що я сказала? – озирнулася зацікавлено.

– Я допоможу.

– Арміне, я не потребую допомоги. Мені не два роки.

– О, повір, я чудово знаю, що ти доросла жінка, – промуркотів чоловік. – Спочатку обійняти, – його губи ковзнули по моїй щоці, залишаючи за собою легкий, майже непомітний теплий слід. Його дихання, гаряче і пряне, торкнулося моєї шкіри, змушуючи затамувати подих. Армін був такий близький, що зараз я відчувала биття його серця, потужне і рівне. Його руки, сильні й теплі, обійняли мене за плечі, притискаючи до себе так міцно, що я майже втратила здатність рухатися.

Уткнулась обличчям у його плече, вдихаючи знайомий запах його шкіри – лісу після дощу і чогось ще, ледве вловного, інтимного, що тільки йому притаманне. Важкі щільні штори приховали від нас вечірню темряву, але я все одно відчувала наближення ночі й, як сказав Армін, ще багато чого, що ніч надійно приховує від оточуючих.

Ми просто стояли, не промовляючи жодного слова, насолоджуючись близькістю один одного. Петрусь, уткнувшись п’ятачком у пухнастий плед, мирно сопів. Було тихо, але ця тиша була затишною.

Коли Армін нарешті відірвався від мене, його очі світилися ніжністю та передчуттям. Він поцілував мене в лоба ніжно і дбайливо, і тихенько повторив:

– То я з тобою?

Я заперечливо похитала головою, намагаючись стримати усмішку. Його наполегливість іноді бентежила, але водночас і смішила. Іноді я навіть по-справжньому сумнівалася, що цей чоловік і той самовпевнений Вищий, який, вперше з'явившись в академії, поставив там усе з ніг на голову, одна й та сама людина. Зрештою, хто я така, щоби відмовляти йому в маленьких радощах? Але не цього разу. Зараз мені хотілося побути наодинці із собою хоч кілька хвилин.

Міняти свої звички не так легко, а я за стільки років звикла бути одна. Фамільяра можна до уваги не брати, адже його я сприймаю, певною мірою, як частинку себе. Він чудово відчуває, коли я хочу побути одна, чи навпаки, мені просто необхідно, щоб поряд зі мною було тепло живої істоти.

Я удавано важко зітхнула і попрямувала у ванну, намагаючись не звертати уваги на наполегливу присутність Арміна. Він, як тінь, слідував за мною по п'ятах, поки я не зачинила двері прямо перед його носом. Чуючи, як він бурчить щось невиразне по той бік, посміхнулася, увімкнула воду і почала роздягатися. З одного боку, я шалено хотіла Арміна, його дотиків, його поцілунків. З іншого боку – боялася. Боялася цієї шаленої швидкості, з якою Армін увірвався в моє життя.

Навіщо він так квапить події? Адже зовсім недавно ми були ворогами, а тепер він поводиться так, ніби ми одружені років з двадцять. З цими думками я увійшла під гарячі струмені води, намагаючись розслабитись. Але варто було мені заплющити очі, як перед внутрішнім поглядом виник образ Арміна: його палаючі очі, чуттєві губи, сильні руки.

– Вогнику, ти там скоро? – пролунав голос Лиходієва з-за дверей.

– Скоро вийду, – відповіла я, намилюючи волосся шампунем.

– Може, все-таки впустиш мене? Я обіцяю поводитися добре.

– Арміне! – сердито вигукнула я, швиденько змиваючи піну, але він, здається, вже не слухав. Двері ванної кімнати безшумно відчинилися, і на порозі виник Лиходієв.

Він був одягнений лише в домашні штани, а на його обличчі грала хитра усмішка. Від його погляду я відчула, як щоки починають горіти.

Ну, що з ним поробиш? Адже він мій особистий інквізитор, від якого нікуди не подітися. І, чесно кажучи, я цього і не хочу.

– Вогнику, не проганяй мене, – прошепотів він, наближаючись. В його очах танцювали пустотливі бісики, і я зрозуміла, що чинити опір марно.

Відвернулась, підставляючи йому спину, і відчула, як він ніжно проводить пальцями по моїй шкірі, намилюючи її запашним гелем для душу. Його дотики були такими чуттєвими і спокусливими, що всі мої заперечення миттю зникли. Вони були легкі, майже невагомі, але від них по тілу розливалося тепло.

Хвилини тяглися наче в уповільненій зйомці, поки я насолоджувалась цим теплом і близькістю міцного чоловічого тіла.

До спальні Армін відніс мене на руках. Він дивився на мене так, ніби я була найдорожчим скарбом у світі. У його погляді я бачила нехай ще не кохання, хоча він думає інакше, але пристрасть і ніжність, і це змушувало моє серце битися частіше.