Розділ 40

Через годину ми з Петриком вже дерлися по нескінченних сходах до моєї майже колишньої роботи. Я подумки благословила долю, що залишилося терпіти ці східці всього два дні – навіть олімпійському чемпіону зі спортивної ходьби (якщо, звичайно, такий вид спорту взагалі існує) вони б вимотали всі нерви. Петрик, обурено пихкаючи, сипав якимись лайками. Розпестила я свого фамільяра, тягаючи на руках. Тепер, коли моє порося збільшилося до розмірів молодого кабана, носити його було вже нереально.

Не вслухалася, що він там бурмоче. Розмірковувала, як мені переконати обдаровану молодь працювати на інквізицію, адже це суперечить самій відьомській суті. Але спробувати варто, адже це такий шанс хоч щось змінити у наших стосунках. Змусити наглядачів ставитись до обдарованих не лише як потенційних злочинців, а як до рівноправних партнерів, з якими можна і потрібно співпрацювати, а не лише карати за провини.

Академія зустріла нас діловою тишею. У вестибюлі пахло дерев'яним воском та якимись квітами, а звуки наших кроків лунко відбивались по залі.

Цікаво, а Марісета куди поділася? Вона ж завжди пильнує на посту. Не встигла переварити цю думку, як наша банші вигулькнула з коридору. Вигляд у неї був зовсім приголомшений.

– Арі, – зраділа вона, помітивши нас. – Скажи чесно – мені час збирати речі й мандрувати на болото? Прям ось терміново, до кікімор на повний пансіон?

– Який ще пансіон? – спитала я вражено. – Тобі ж навіть двісті років не стукнуло! Тобі ще студентів до порядку привчати та професорів кавою балувати.

– У мене, мабуть, із головою щось не так. Видіння почалися, – прошепотіла вона пошепки. – А для банші, це як перший сніг для ластівки – настав час валянки діставати та на піч перебиратися. Або з лісовиком настойку з мухоморів розпивати.

– Ну, це трохи різні речі...

– Та яка різниця! – вона махнула рукою, наче відганяючи настирливу мошку. – Підсумок один – валянки та піч.

– Гаразд, а що за видіння? – вирішила я перейти до суті.

Марісета закотила очі:

– Ти не повіриш... Я щойно в бібліотеці інквізитора бачила! І він заявив, що відтепер тут працює замість тебе! Ти уявляєш?!

– Ще і як уявляю, – кивнула я.

– Отож, я й говорю... – вона запнулася, усвідомивши мою відповідь. – Чого?!

– Я знаю, що там інквізитор. У нас, як-то кажуть, обмін кадрами. Рішення згори – не нам обговорювати.

Обличчя Марісети виражало таке потрясіння, ніби їй оголосили, що кікімори тепер викладатимуть етикет.

– Нам інквізитора? А їм – відьму? – вона ахнула. – І... кого ж?

– Спробуй вгадати, – посміхнулася я.

– Та куди ж без тебе! – чергова ляснула себе по лобі.

– От і я так думаю, – зітхнула я, прямуючи до сходів. Петрик слухняно потупав слідом.

До перерви між парами залишалося ще багато часу, так що я не поспішала. Насамперед зазирнула до Михайлини. Тітонька сиділа на своєму улюбленому дивані, задумливо втупившись у вікно. Тільки я переступила поріг – її погляд одразу ж перемістився на мене.

– Арі, – постукала вона долонею по диванній подушці, запрошуючи сісти. – Я майже всю ніч не спала, думала про вчорашнє рішення. Не подобається мені цей обмін, люба. Новий викладач рунології та тарології – це, звичайно, добре, але інквізитор у нашій бібліотеці... – вона зробила паузу, ніби підбираючи визначення, – все одно, що лисицю в курник поселити. Ніколи не вгадаєш, коли курчат рахувати почне. Віками ми накопичували ці знання, а тепер вони ворогові на блюдечку? А натомість що? Забрали нашу найсильнішу відьму – сиди, мовляв, у їхній конторі, папірці перебирай. А може, вони у свою контору тебе зовсім і не збираються пускати? Можливо, помістять тебе на посаду двірника?

Я засміялася. Михайлина не додумалася, що можна ще й паркани фарбувати.

Розповіла про нашу розмову з Арміном, про те, що мені запропонували очолити відділ зв'язків із громадськістю і що цей відділ займатиметься саме тим, чим я займалася під крильцем самої Верховної відьми – за допомогою своїх відьомських сил допомагатиме людям.

– До речі, – тітка примружилася, – до їхнього архіву тобі заходити дозволять?

Я зам'ялася. З Арміном цей момент не обговорювали, але навряд чи він перешкоджатиме, якщо я попрошу для нашої команди перепустку до книжкового сховища. А якщо не можна, то хоча б для себе. Не думаю, що там знайдеться хоч щось приємне для відьом, але знати секрети супротивника ніколи не завадить.

– Поки що не знаю, – зізналася чесно. – Потім все з'ясую. І ще, я збираюся запропонувати роботу в цьому відділі декільком студентам нашої академії, чи ти не проти?

– А навчання?

– Домовилися про дистанційку. Гроші зайвими не бувають, та й досвід корисний. Якщо, звісно, ​​вони погодяться.

– Та хто ж відмовиться від додаткового заробітку! – махнула рукою ректорка. – Особливо, якщо робота полягає у тому, щоб людям допомагати.

– Я не знаю, – запитально подивилася на ректорку, – чи в курсі ти, чому Ванда, Юліан та Христина були в бібліотеці, коли прибув Вищий інквізитор обласної Ради зі своїм почтом?

– А що, вони там не випадково опинилися? – здивувалася тітка.

– Ну, тобі не пощастило пропустити такий приклад взаємовиручки обдарованих, – загадково промовила я. Не стала зволікати з інтригою і пояснила: – Вони всі троє примчали мене захищати. Спочатку Христя – ти б бачила, як вона свого фамільяра на інквізиторів намагалася нацькувати – потім Холодов та Соболь підтягнулися зі своїми вовками. Вони також закрили мене собою.

– Нічого собі! – тітонька неабияк здивувалася. – Та наші студенти, виходить, сміливіші за деяких професорів!

– Армін сам запропонував взяти їх у команду. Каже, такі віддані друзі – рідкість.

Залишивши ректорський кабінет, я поспішила на своє робоче місце. У бібліотеці панувала напружена мовчанка. Валеріена сиділа за столом, витягнувшись у струнку, ніби проковтнула бібліотечну лінійку. Очі її виблискували, як у кішки, у якої щойно висмикнули з рота мишу. Біля стелажу стояв молодий інквізитор і спокійно гортав стародавній фоліант.