Розділ 39

– Кохана, прокидайся.

Голос прокрався крізь сон, як котяче муркотіння – м'яко, але наполегливо. Тепле дихання торкнулося вуха, змусивши мене мимоволі зморщитися.

– Не хочу, – буркнула я, натягуючи ковдру до підборіддя та відповзаючи до краю ліжка.

Але чоловік не дозволив. Його руки – чіпкі, впевнені – знову притягли мене до себе, до тепла його тіла, до запаху шкіри, змішаного з ароматом свіжовипраної білизни.

– Ти вже цілу годину не звертаєш на мене уваги, – прошепотів він, і в його голосі відчувалася перебільшена скорбота. – Твій чоловік чахне від нестачі спілкування.

Я пирхнула, намагаючись звільнитися.

– Арміне, відчепись. Я з тобою "наспілкувалася" на місяць вперед. Дай поспати.

– А я "наскучався", – відбив він, притискаючись губами до шиї.

– Немає такого слова – "наскучався".

– Впевнена?

Я завмерла, відчуваючи, як його пальці ковзнули на мій бік, лоскітно-невідворотно. Удавано тяжко зітхнула.

– Значить, поспати не вийде?

– Точно не вийде.

– Тоді піду готувати сніданок, – жваво рвонулася я з ліжка, але він все ж таки встиг вхопити мене за зап'ястя. Його темно-карі, зараз майже чорні очі, насмішкувато зловили мій погляд. У них затанцювали бешкетливі чортенята.

– Втікаєш? – прошепотів він.

– Не тікаю. Просто голодна.

Він відпустив, але не без театрально-ображеного погляду. Нехай ображається, – подумала я, накинувши халат і натягуючи капці. Не можемо ж ми вічно валятись у ліжку. Йому, з його двома коханками, мабуть, звично, а я...

Думка обпекла, як уламок льоду за коміром.

– Що сталося, Вогнику?

Голос Арміна одразу змінився – став м'якшим, тривожнішим. Він миттєво відчув зміни у моєму настрої.

Я махнула рукою, уникаючи його погляду.

– Нічого.

Але він уже підхопився, голий, прекрасний, чарівно наполегливий. Перегородив двері.

– Арі, стій. Я бачу, що щось не так..

– Та годі тобі, все нормально.

– Це неправда.

Він зробив крок ближче, і я інстинктивно відвела очі.

– Ось бачиш, – він підчепив мене пальцем під підборіддя, змусивши підняти голову. – Навіть глянути мені в очі боїшся. Що за думка тебе осяяла з раннього ранку?

А він правий. Я справді уникала прямого погляду на Арміна, бо чітко уявила його в ліжку чомусь одразу з двома дівчатами. Стиснула зуби й відвернулася. Ревнощі. Дурні, принизливі, непотрібні.

– Душ прийму. Потім сніданок, – буркнула я, намагаючись прослизнути повз.

– Не відпущу, поки не скажеш.

Його пальці трохи стиснули моє зап'ястя – не боляче, але так, щоб я зрозуміла: жартам кінець.

– Та нема чого говорити!

Я сіпнулася, але він не послабив хватку. Натомість провів великим пальцем по моїй долоні – повільно, майже ніжно.

– Пам'ятаєш, ти сама сказала, що інквізитори судять, не розбираючись? – голос його став тихішим. – У нас із тобою так не буде. Якщо ми будемо замовчувати образи, вони накопичуватимуться і почнуть отруювати нам життя. Я цього не хочу. Тому, прошу тебе, Вогнику, говори мені про все, що тебе турбує. Я постараюся чинити так само. Ти побачиш, так нам буде легше пристосуватися один до одного.

– Дивно, – я змусила себе посміхнутися. – Це той самий Вищий інквізитор, який нещодавно казав, що всі відьми – злочинниці та повії? А тепер пропонує "розбиратися"?

Його повіки трохи здригнулися – єдина ознака того, що стріла влучила в ціль. Але голос залишився рівним:

– Не намагайся відвернути розмову в бік, Арі. Тобі не вдасться збити мене з думки. Говори, що непокоїть.

– Гаразд… – я видихнула, дивлячись кудись за його плече. – Згадала про твоїх коханок, ну і трохи розгнівалася.

Армін завмер.

– А що з ними? Вони тепер уже колишні. Коли я їздив у Миргород, з обома порозумівся і ми розсталися.

– Але ж ти з ними був...

– Слухай, Арі, – він перехопив мій погляд, – Так, до тебе в мене були жінки. Але ключове слово – "до". Тепер жодних жінок у моєму ліжку та житті крім тебе ніколи не буде. Навіть без передбачення духів це знаю. Ти й сама розумієш, що ми пара. Я люблю тебе, дівчинко моя полум'яна. Забудь про інших жінок, я теж про них згадувати не буду.

Його долоня притулилася до моєї щоки – гаряча, трохи шорстка.

– Я люблю тебе, Вогнику. Неймовірно. До трясучки.

Цікаво, чи хтось бачив завжди впевненого в собі інквізитора таким м'яким? Долоня, притиснута до моєї щоки, почала легенько її погладжувати.

Я підвела очі й побачила не його звичну зарозумілість, а щось віддалено схоже на страх. Страх втратити мене.

– Вибач, – прошепотіла я, раптово відчувши себе неймовірно безглуздо. – Просто як уявила, що ти з ними в ліжку... а тепер зі мною.

Армін важко зітхнув і притягнув мене до себе. Його серце билося часто-часто під моєю рукою.

– Відтепер ти для мене – єдина, – він говорив просто у волосся. – Навіть якби не передбачення, я все одно знайшов би тебе. Все одно любив.

Це ж треба, як романтично він уміє говорити. Я притулилася до нього, вдихаючи приємний запах – деревини, дощу та чогось нескінченно рідного.

– Знаю, – кивнула я, відчуваючи, як покидає напруга. – Просто іноді...

– Іноді досить сказати – "тримай мене міцніше", – він усміхнувся мені в маківку, і в голосі знову з'явилися знайомі нотки самовпевненості. – І я не відпущу. Ніколи.

– Принаймні до того моменту, поки ми обоє не помремо з голоду, – посміхнулася я.

За сніданком мій фамільяр несподівано порушив тему, про яку я вже й думати забула.

– Послухай, інквізиторе, – промовив Петрик, з апетитом розгризаючи друге рум'яне яблуко, – які гарантії, що нас з Аріянеллою твої підлеглі не приб’ють при першій же нагоді?

Армін відпив каву, перш ніж впевнено відповісти:

– Ніхто не посміє торкнутися нових співробітників.

– Поки ти поряд, – вставила я, крутячи в пальцях скибочку хліба. – А якщо тебе поряд не виявиться? Раптом комусь із нас заблокують сили лише за косий погляд? І взагалі, я не хочу сьогодні йти до вашого Ордену. Краще познайом нас з усіма, коли я вже зберу команду – так буде спокійніше.