Розділ 38

Як Михайлина не намагалася переконати, що я їй самій потрібна, Армін уперся і не відступав. Тітці не залишалося нічого, окрім як змиритися. Хоча, треба визнати, надто сердитою вона не виглядала. Проте наполягла, щоб я допрацювала два дні, які залишилися до кінця тижня. Не завадить, якщо за новим бібліотекарем наглядатимуть одразу дві відьми.

– Добре, – пішов на поступки й мій інквізитор. – Але з наступного тижня вона працюватиме вже у нас. До речі, завтра я планую познайомити її з новими обов'язками. Щоб вона знала, що на неї чекає, все обміркувала і підібрала собі команду. Хоча я вже здогадуюсь, кого вона захоче запросити.

– Команду? – здивувалася я.

Це все дуже дивно. Я навіть не можу уявити, яку роботу він планує мені дати, якщо для цього знадобляться помічники. Мабуть, я трохи погарячкувала, коли обурилася, що мені доведеться бути секретаркою Вищого. Аж раптом це був би найкращий варіант? Можливо, нам запропонують клеїти шпалери або фарбувати паркан навколо інквізиторського лігва?

– Гаразд, – неохоче погодилася Михайлина, – якщо сама Аріянелла не проти, то зранку може трохи запізнитися. Знайомтеся з обов'язками.

– Якщо основні моменти узгоджені, – підсумував Орест, – тоді на сьогодні закінчимо. Ми нікуди не поспішаємо, то ще матимемо час обговорити деякі питання. Погостюємо у вас кілька днів.

– Арі, я відвезу тебе додому, – знову встряв у розмову Лиходієв молодший, і всі погляди знову зосередилися на мені.

Здається, Армін вирішив сьогодні зовсім збентежити мене. Я удала, що все йде як і повинно бути, й кивнула, мовляв, нічого дивного в його пропозиції немає. Цікаво, куди ж він має намір мене везти? Напевно, вдома у нього сьогодні буде повно гостей. Вся родина Лиходієвих, та ще одна відьма. Мабуть, мені сьогодні дозволять переночувати у своїй власній оселі.

Коли сторонні нарешті вийшли з кабінету ректора, я ще трохи затрималася. Відчула, що Михайлина хоче щось запитати. Тітка мить помовчала, а потім поглянула на мене.

– Я так розумію, що новий бібліотекар і новий викладач з рунології з'явилися у нас тільки завдяки тому, що ти просила про допомогу у свого залицяльника?

– Зовсім ні, я його ні про що не просила. Але Армін знав, що я трохи переживала з цього приводу. Мені хотілося, щоб в академії все складалося добре, адже це важливо для тебе.

– Дивний він, – задумливо сказала ректорка. – Ти впевнена, що хочеш працювати на інквізицію? Якщо скажеш, що не згодна, я тебе не відпущу, і ніхто не зможе змусити мене змінити моє рішення.

– Ти не повіриш, але я, справді, не знаю, що він задумав, – усміхнулася я. – Але в одному я точно впевнена: якщо мені там не сподобається, Армін не буде мене примушувати. Ти можеш не вірити, але він мене любить. Тому не змусить робити те, чого я не захочу.

– Ну що ж, це твоє життя. Я так розумію, що твої плани на майбутнє пов'язані з ним? Якщо так, я буду дуже рада, якщо він зможе зробити тебе щасливою.

– Так і буде. Не переймайся за мене, краще займися своїм особистим життям.

Попри обурене пирхання Верховної відьми, я засміялася і швидко вислизнула за двері. Забрала свого фамільяра, який чекав у бібліотеці, і вийшла на вулицю. Поки ми з Петрусем спускалися сходами, Армін, який чекав біля своєї машини, не відривав від мене жадібного погляду. Як тільки я наблизилася, він одразу потягнувся до мене.

– Як же я скучив, – прошепотів він, обіймаючи мене і зариваючись носом у моє волосся. – Ніколи не думав, що можна так сильно сумувати за кимось.

Він з великою неохотою відступив і відчинив дверцята автомобіля.

– Сідайте.

Коли джип виїхав на трасу і попрямував до будинку Арміна, я вирішила, що все ж спробую зараз дізнатися правду у цього потайного інквізитора, але не встигла. Петрик запитав першим:

– То ти все ж плануєш забрати мою відьму в інквізиторські катівні? Хоча б бараняча совість в тебе є, чи ні?

Лиходієв здивовано озирнувся.

– Совість у мене є, нахабне порося, і вона значно крутіша, ніж у тебе — нова, чиста і навіть жодного разу не вживана. Але звідки такі похмурі припущення? Ти ж знаєш, що я її не ображу.

– Може, ти й не образиш, а як щодо решти?

-Заспокойся, ніхто її не збирається кривдити, – Армін на мить завагався, ніби не дуже хотів про щось зізнаватися.

– Але...?

– У нашому офісі поки що ніхто не знає, що тепер відьми працюватимуть поруч із нами.

– Не впевнена, що для них це буде приємним сюрпризом.

– А мені байдуже. Головне, щоб ти була задоволена.

– А дозвольте поцікавитися, пане Вищий інквізитор, від чого мені доведеться це задоволення отримувати?

Петрусь пирхнув, а Армін від несподіванки трохи на червоне світло світлофора не поперся.

– Арі, – кинув він на мене осудливий погляд. – Ну не можна ж так раптово приголомшувати людину. Про способи, якими можна зробити приємність, слід говорити наодинці й, бажано, не під час руху.

– Годі вже туману наганяти. Зізнавайся, що ти для мене придумав? Бо я вже почала пригадувати, як готувати клей.

– Який ще клей?

– Як який? Для шпалер, звісно. Чи ти покликав мене не шпалери клеїти? Тоді, можливо, паркани фарбувати?

– Ну в тебе і фантазія, – Лиходієв з легким докором хитнув головою. – Жодних шпалер і парканів. Але обговорімо це, коли приїдемо.

Я кивнула і запитала:

– А потім ти відвезеш мене додому? Може, мені викликати таксі заздалегідь?

– Чому б це я раптом захотів тебе сьогодні відпускати? І не лише сьогодні.

Спробувала пояснити, що в будинку, де влаштувалася вся його рідня, я не почуватимуся комфортно. Але, як з'ясувалося, нікого зі сторонніх в особняку Лиходієва не буде. Усі Миргородські гості вирушили до готелю.

– Чому? – поцікавилася я. – Вони ж твої родичі.

 – Саме тому, щоб ти почувала себе комфортно, — пояснив Армін, посміхаючись. – Я вже попередив батька, що ми живемо разом.

– Який спритний, – напівголосно прокоментував Петрусь.