Розділ 37

Я не знаю, скільки ми так простояли. Час ніби сповільнився, став неквапливим і обережно відраховував хвилини, призначені лише для нас. Для того, щоб ми могли надивитись один на одного. Зуміли вгамувати спрагу дотиків і бажання дивитися, не відриваючи погляду. Дивитися, щоб не прогаяти ту мить, коли ми обидва переконаємося, що не помилилися, коли стрімголов кинулися один одному в обійми й розділили ліжко. Що зробили все правильно, бо ми потрібні одне одному. Ні, не потрібні. Ми один одному життєво необхідні, бо саме з цього моменту обидва усвідомили, що якщо не будемо разом, то не будемо щасливими. Ніколи.

Армін так і утримував мене, ні на мить не відпускаючи. Нехай розлука і була короткою, але я знала, що для нього вона була дуже важка. Мені дивно було це усвідомлювати. Так, я теж сумувала. Але мій інквізитор тягнувся до мене, ніби ми не бачилися цілий рік.

В його очах світилася ніжність та радість. Коли ми дивилися один на одного, здавалося, що, крім нас, нікого навкруги немає.

Я зовсім викинула з голови, що ми зараз, взагалі-то, в громадському місці, куди будь-якої миті може хтось увійти та порушити цей тендітний стан повної злагоди між нами.

– Я думав, що без тебе не витримаю, – прошепотів Армін. – Кожна хвилина без тебе тривала вічність. Тільки й жив у очікуванні твоєї усмішки, коли ми вечорами розмовляли.

– Інквізитор – романтик, небачений випадок, – я щосили намагалася стримати усмішку, а то ще образиться.

– Арі, – з легким докором у голосі сказав Армін. – Ми такі самі люди, як і всі. Просто чоловіки, напевно, стриманіші й рідко вміють висловлювати свої почуття словами. А інквізиторів, взагалі, з дитинства вчать тримати свої емоції при собі. Мені завжди було важко відверто говорити про те, що маю в душі, але з тобою я можу говорити про все. Не знаю, чому так виходить. Слова самі просяться назовні, коли ти поряд. Можливо, тому, що я хочу, щоб ти поряд була завжди.

Мені щодо цього було складніше. Я все ще не могла висловлюватися так відверто. Але, гадаю, слова – не головне у стосунках. Тому наполегливо притягла Арміна ближче і підвела голову, очікуючи, що він усе правильно зрозуміє. Поцілувати його сама я не зможу, просто не дотягнуся. Він, звісно, все зрозумів і мої губи відразу опинилися в полоні. Пристрасний поцілунок обпалив і примусив подих збитися. Але я не скаржилася. Нині я була щаслива.

У двері делікатно постукали, і трохи почекавши, відчинили.

– Ви не забули, що тут бібліотека? – Валеріена рішуче попрямувала до свого робочого столу. – Роботи віз і маленький візок. Після роботи помилуєтеся.

– Після роботи – переговори, – нагадав Ліходієв. – Але все одно, спасибі, що дали нам час побути наодинці. Моя подяка чекатиме на вас трохи пізніше.

Ференц лише недовірливо поглянула на гостя і зайнялася справами.

– До вечора, люба, – Армін цмокнув мене на прощання в щоку. – Побіжу до своїх. Ти, мабуть, зрозуміла, що разом із батьком приїхали його дружина та мій брат.

Я кивнула. Вже здогадалася, що брат Арміна, якого він стільки років не хотів бачити, не залишиться осторонь.

– Про що це він тут говорив? – підозріло поцікавилася Валеріена. – Що ще за вдячність?

– Поняття не маю, – відповіла чесно. – Мені було не до того, щоб розпитувати.

– Та хто б сумнівався? – засміялася начальниця. – Як і не до того, щоб дізнатися, навіщо вони сюди всі притяглися і що за експеримент задумали?

– Не до того, – змушена була зізнатися. – Чомусь усі питання вилетіли з голови.

– З тобою все зрозуміло. Діагноз – кохання, – підсумувала Ференц. – Іди, працюй, поки ми ще тут є співробітниками бібліотеки.

– Ще б знати, кому ми цю бібліотеку передаватимемо, – пробурмотіла, прямуючи до полиці з повернутими підручниками.

Як я і припускала, щойно почалася перерва між лекціями, примчала Христина. Вона влетіла до зали й одразу ж кинулася до мене.

– Арі, це правда, що ти й той ненормальний інквізитор... Ой, вибач не те хотіла сказати, – зелені очі зніяковіло потупилися. – Просто я повірити не можу, що ти та він, що ви разом.

– Христино, тобі не здається, що це не твоя справа, хто з ким разом? – суворо запитала Валеріена.

– Ой, вибач, Арі, – відьмочка залилася фарбою збентеження. – Я розумію, що справа не моя, але він мало не покалічив тебе! Як таке можна пробачити?

– Він не спеціально вдарив мене, – спробувала виправдатися я. – Це вийшло випадково. І, взагалі, що це ти вирішила мене допитувати? А якщо я зараз почну цікавитися вашими з Юліаном стосунками?

Дівчина почервоніла ще більше. Своїми секретами вона, зрозуміло, не хотіла ділитися.

– Зараз примчить, – посміхнулася Валеріена. – Теж мені, лицар на білому коні. Могла б і красивішого хлопця знайти.

– Юліан гарний, – не погодилася Христина. І додала зовсім сором'язливо: – Дуже.

Відчинилися двері, до зали увійшли ще кілька студентів і розмова обірвалася.

Коли закінчилася моя зміна, я вирішила, що немає сенсу йти додому, якщо все одно треба буде повертатися. А змінний "парадний" одяг у нас усіх зберігався на роботі, про всяк випадок.

Краще допоможу Валеріені. Начальниця якраз підготувала зо два десятки підручників, які вимагали негайного ремонту та кілька фоліантів для віднесення до архіву – чарівні книги вимагали дбайливого ставлення. Натомість слід було замовити нові екземпляри

– Займешся? – показала вона на стосик томиків, які потрібно було оновити.

Таку роботу можна було довірити не менше, ніж студентам-третьокурсникам. Молодші можуть неправильно розрахувати силу заклинань та випадково зіпсувати цінну літературу. А у старших завжди часу не вистачає: то навчання, то кохання.

Мовчки забрала книжки, віднесла за окремий стіл і почала працювати. Час пролетів непомітно й ось коротка стрілка на настінному годиннику повільно, але впевнено, наближається до шістки. За десять хвилин до шостої ми з Валеріеною, одягнені згідно з відьомським етикетом, прямували до кабінету ректора.