Розділ 36

– Вітаю, – удала я із себе скромненьку кульбабку. – Надзвичайно приємно, що до нас завітали одразу стільки... е... гостей.

А потім в бібліотеці запанувала тиша. Миргородські гості з цікавістю розглядали мене, а студенти просто дивувалися. Лише одна Валеріена не виявила жодних емоцій. Зі мною вона була знайома, про мій зв'язок з Арміном знала, то чого дивуватися? Але я була приголомшена не менше ніж студенти.

Значить, мені нічого не примарилося, Армін дійсно говорив ті слова. Тепер зрозуміло, що він мав на увазі, коли сказав, що зважився на щось для нього особливе. Виявляється, він їздив, щоб поновити спілкування зі своєю сім'єю. Невже тільки тому, що зрозумів, що старший Лиходієв не так уже й винен, що лишив дружину?

Адже переконався на власному досвіді, як важко чинити опір дивному потягу до відьми. Чи тут ще прихована якась причина, якщо після двадцяти років відчуження та зневаги мій інквізитор дозрів до того, щоб зустрітися з батьком, якого колись так рішуче викинув зі свого життя? Проте я не думаю, що у такому разі, треба було привозити родичів до академії.

Бо той хлопець, швидше за все, брат Арміна. Я ж тільки зараз звернула увагу, що молодий інквізитор дуже схожий на старшого. Цікаво, навіщо вони сюди приїхали всією родиною? Запитання, запитання...

– Здрастуйте, молоді люди, – посміхнувся одними куточками губ суворий Вищий інквізитор. – Зустріли ви нас, скажімо одразу, дуже незвичайно. Але чому всі кинулися захищати саме мою майбутню невістку?

А ось навіщо було так шокувати обдарованих? Христина навіть рота відкрила, ошаліло переводячи погляд з мене на Арміна і назад. Юліан із Вандою теж були вражені. Тепер навіть Валеріена здивувалася. Одна річ, розділити постіль з інквізитором, або стосунки без обов’язків, а інша – розділити життя. Виходить, я все ж таки мала рацію – з батьком Арміна відбулася та ж історія, що і з нами. Тому татусь точно впевнений, що ми з його сином неодмінно будемо разом, адже не зможемо чинити опір почуттям.

– Я б на твоєму місці, любий, не була б така впевнена, що ця дівчина вже майже твоя невістка, – сказала одна з незнайомих відьом.

– Невже? – недовірливо підняв брову старший інквізитор. – А чому?

– Якщо вона, дійсно, дуже не захоче бути з твоїм сином, то зможе придушити свій потяг.

– Треба ж, як цікаво, – сказав, уважно розглядаючи мене, Лиходієв. – Чи не хочеш ти сказати, що вона сильніша за тебе?

– Саме так.

– Виходить, молоді люди захищали найсильнішу відьму? Чи захищали тому, що мій син тут якось встиг відзначитися?

– Ще і як встиг, – втрутилася Валеріена. – Так, що нам довелося рятувати вашу майбутню невістку.

– Я не думаю, – розсердився Армін, – що особисті справи варто обговорювати у присутності сторонніх.

– Так усі присутні й так у курсі, – не послухалася бібліотекарка.

– Ти маєш рацію, сину, – твердо сказав Лиходієв. – Перепрошую. Поговоримо про це трохи згодом. Взагалі-то, ми тут з офіційним візитом. Можемо ми поки що...

Договорити він не встиг. Двері в бібліотеку акуратно відчинилися і через поріг неквапливо переступила справжня Верховна відьма, яка прибула на офіційні переговори. Такою величною та владною свою тітку навіть я ніколи не бачила. Їй, звісно, вже було відомо про прибуття офіційної делегації інквізиторів до академії, і вона зустрічала їх згідно з відьомським етикетом.

На голові Михайлини височів чорний капелюх, прикрашений тонкими срібними нитками, що спліталися в хитромудрий візерунок, який нагадував павутину. Чорна сукня з м'якого оксамиту струмувала майже до підлоги, тісно облягаючи фігуру завдяки туго затягнутому корсету, який підкреслював її стрункий стан. Витончені мережива прикривали глибокий виріз на грудях і спадали хвилями з плечей, до кінчиків пальців, додаючи образу крапельку витонченої зловісності. На грудях відьми сяяв амулет – знак її головного становища: чорний медальйон з обсидіану, з вигравіюваним червоним символом древнього Ковена, що ледь помітно світився. Очі в неї були холодні та насторожені.

У міцно стиснутій руці вона тримала держак мітли, виточений з макасарського ебена. Масивний Перстень Верховенства, викутий із темного металу з гербом, прикрашав вказівний палець головної відьми нашого міста. Загалом, вихід більш ніж урочистий.

Вона швидко оцінила розклад протиборчих сил, зрозуміла, що бойові дії поки що ніхто починати не збирається і звернула свій погляд на старшого інквізитора.

– Я – Михайлина Гайворонська, – представилася вона. – Поки ще ректор цього навчального закладу. Чи можу я дізнатися, що інквізиції цього разу знадобилося в академії?

Обличчя Арміна ніби скам'яніло, коли батько кинув на нього короткий зацікавлений погляд. Видно, зрозумів, що розмова має бути дуже пізнавальною.

– Мене звуть Орест Лиходієв. Я – Вищий інквізитор обласної Ради.

Тепер на нього дивилися всі, навіть я. Обласна Рада інквізиції! Я думала, що він головний лише у Миргороді.

– Ми приїхали до Вашого міста з офіційним візитом, тому що зараз переглядаються деякі аспекти співіснування інквізиції та обдарованих, – продовжив тим часом Лиходієв. – Учора було підписано нову угоду з Верховною відьмою обласного Ковена про співпрацю. За одним із пунктів цього договору, ваше місто обрано для експерименту. Переговори розпочнуться у той час і в тому місці, яке ви назвете, пані Гайворонська. З нашого боку будуть присутні троє інквізиторів та два спостерігачі. З вашої – ви, пані Аріянелла та пані Ференц. Ще двох виберете самі.

– А якщо я проти будь-яких експериментів над обдарованими? – зло блиснула очима ректорка.

– Я сподіваюся, що ви зміните свою думку, коли дізнаєтесь, про що йтиметься. Назвіть, будь ласка, час та місце, де відбуватимуться переговори. Бажано, щоб місце проведення було нейтральним.

Людською мовою це означало – ні у вас, ні у нас.

– Добре, – мало не скреготала зубами тітка. – Подивимося, що ще ви вигадали, щоб нашкодити обдарованим.