Розділ 34

Оскільки повернулася справжня господиня бібліотеки, нехай й ненадовго, я вирішила, що буде справедливо, якщо я піду з роботи трохи раніше, ніж зазвичай. Попередила Валеріену, забрала Петруся і ми з ним вирушили дивитися майбутнє житло для невеликої родини Муратових. Хоч я і була впевнена, що зможу відновити справедливість, і примушу Марата вчинити зі своєю колишньою дружиною по совісті, але, на жаль, гадки не мала, скільки це займе часу. Отже, не скористатися люб'язною пропозицією Миколи було б зовсім нерозумно.

Тож, вже десь за двадцять хвилин, ми з фамільяром, на якого я накинула ілюзію маленького песика, вже наблизилися до добротної триповерхової цегляної будівлі, в якій, відразу на першому поверсі, розташовувалася потрібна мені квартира.

Коли підійшли до під'їзду, я краєм ока помітила, що шторка у найближчому вікні на секунду відсмикнулася і там з’явилося кругле зморшкувате обличчя. Те саме обличчя висунулося з дверей навпроти потрібної мені квартири, варто було мені зупинитися на сходовому майданчику і дістати ключ.

– Хто така? – суворо запитала бабуся, повністю виступаючи за поріг всією своєю фігурою, півтора метра на зріст. – І чому лізеш на чужу житлоплощу?

Я зацікавлено оглянула стареньку і непомітно клацнула пальцями, кидаючи легке заклинання. Тепер всьому, що я скажу, жінка похилого віку одразу повірить.

– Прийшла перевірити квартиру, де житиме моя подруга з дітьми. Микола вирішив здати їм житло. Чи не проти, що у вас з'являться нові сусіди?

– Ох! – сплеснула руками бабуся. – То це ж чудово! У нашому під'їзді дітей зовсім нема.

– Тепер буде одразу троє.

– А коли?

– Можливо, прямо сьогодні. Я зараз подивлюсь і вирішу.

– Дивись, дивись, дорогенька, не заважатиму тобі.

Двері за цікавою старенькою тихенько зачинилися, а я повернула ключ у замку, увійшла до поки що порожнього житла й одразу зрозуміла – перевозити Анастасію з дітьми потрібно негайно.

Простора двокімнатна квартира з великою зручною кухнею підходила дітям набагато більше, ніж те місце, де вони жили зараз. Пил, правда, тут був присутній на всіх поверхнях, але, якщо є охота, чотирьом парам рук не важко його протерти та вимити підлогу. Зате великий стіл, оточений стільцями з м'якою оббивкою, над яким висіла люстра з трьох плафонів, був вельми зручним для виконання домашнього завдання. Старовинний, але цілком собі міцний розсувний диван та двоспальне ліжко у спальні, краще підійдуть для відпочинку чотирьох людей. Шафа, повна одягу, аж ніяк не старечого фасону, могла забезпечити Анастасію не новим, але зручним одягом. А електрична швейна машина, що стояла у кутку на тумбі, допоможе їй підігнати цей одяг під свою фігуру. На іншій тумбі – телевізор.

– Така квартирка і нам не завадила б, – задумливо пробурмотів Петрусь. – Місця скільки тут вільного. Хоча я підозрюю, що місця у нас тепер буде більше, ніж достатньо. Інквізитор тепер за тебе вчепиться, як воша за кожух.

– Це точно, – поступливо погодилася я. – Після того, як він учора мало не помчав уночі в наше місто, я майже повірила, що подобаюся йому сама по собі, а не лише як відьма, якимись духами передбачена. А що там у нас зі зручностями? Ходімо, подивимось.

Ванна та туалет виявилися роздільними. У ванній ще і пральна машинка стояла. Хай не сучасна, без будь-яких прибамбасів, але прати все ж таки не руками. І воду тягати не треба. Ось вона, тільки руку простягни.

П'ятнадцять хвилин по тому, я вже була на вулиці. Помахала рукою старенькій сусідці, яка знову виглянула у вікно, і набрала номер таксиста. Микола відповів одразу, але в трубці було чути гул мотора.

– Доброго дня, я зараз біля вашого будинку, – сказала йому. – Ходила дивитися квартиру.

– Під'їду за п'ять хвилин, – коротко відповів мій співрозмовник і відключився.

Якби у надто пильної старенької й виникли якісь підозри, то вони б одразу розвіялися, коли до під'їзду приїхало таксі й з нього вийшов сам хазяїн.

– Ну що? – відразу накинувся на мене з питаннями. – Чи підійде квартира? Нічого, що не прибрано? Нічого, що техніки ніякої, крім телевізора, немає?

– Та заспокойтесь ви! – шикнула на чоловіка. – У тому будинку, де зараз живуть Настя та діти, навіть електрики немає. Як може не підійти квартира з усіма вигодами? Я так розумію, що можна користуватися всім? Навіть одягом?

– Звичайно, всім, – здивувався Микола. – Бабуся була вчителькою, тому одягатися намагалася не лише зручно, а й красиво. Тільки куди мені ту одежу подіти? Хотів викинути, та рука якось не піднялася.

– Тоді все вирішено. Поїхали!

– Куди?

– Як куди? Організовувати новосілля. Сподіваюся, що Настя та діти зараз удома.

– А якщо вона не погодиться? – занепокоївся таксист.

– Та куди вона подінеться? Тільки спершу завеземо додому мого фамільяра.

Чоловік більше нічого не став питати й миттю вмостився на місце водія.

– Миколо, а скільки вам років?

– Майже сорок, а що?

– Нічого, просто для інформації.

Не минуло й пів години, як зелена Ауді м'яко загальмувала біля знайомого паркану. Я вийшла і коли пролунав заливистий гавкіт, трохи по лобі себе не ляснула. Чому мені раніше навіть на думку не спало запитати, чия це собачка? А раптом Муратових? Чи дозволить Микола забрати вуличного собаку до своєї оселі?

Поки стояла і напружено думала, як вчинити, позаду пролунав радісний вигук:

– Аріянелло!

Обернулася, і губи самі собою розтяглися в посмішку – до мене бігла, розмахуючи портфелем, Полінка.

Тут же, як за командою, відчинилися двері до будинку і визирнула стурбована Анастасія. Побачила мене і її обличчя вмить втратило стурбований вираз.

– Настя, – веліла я командирським тоном, який не допускав жодної непокори, – збирайте свої речі.

– Навіщо? – злякалася жінка.

– Ви переїжджаєте.

– Куди? – тремтячим голосом запитала Поліна, одразу розгубивши весь свій гарний настрій. – Нас звідси виганяють?