Розділ 32

Залишок вихідного дня я присвятила відпочинку. Занадто активним вийшов ранок, можна тепер і побайдикувати у своє задоволення. Завтра після роботи схожу, подивлюся, що там за квартира така, щоб потім, коли показуватиму житло Анастасії, хоча б знати, що де лежить. Сама квартира знаходилася майже в центрі й тепер, на жаль, Насті доведеться шукати нового підробітку. Багатоповерхівка, в якій жінка прибирала під'їзди, тепер буде надто далеко, щоб бігати туди щоранку, крім вихідних. Так, ще ж школа... Годі, подумаю про це пізніше. Всі питання будемо вирішувати в міру їх терміновості. До того ж незабаром, я сподіваюся, все зміниться на краще. Можливо, навіть за допомогою моїх сил. Спробую переконати Вищого, що інакше справедливості у цій справі не досягти.

Неквапом приготувала найпростіший обід: посмажила рибні стейки, зварила гречану кашу і засунула в мікрохвильову піч бутерброд.

Так само не поспішаючи ми з Петрусем пообідали. Потім я кинула на підлогу ковдру, покликала фамільяра і, захопивши модний журнал, лягла. Петрусь анітрохи не заперечував і одразу ж вклався поруч зі мною. Я докладно переповіла йому всі новини та почала ліниво гортати журнал, коли Петрик раптом поцікавився:

– Арі, а що там із нашим переїздом?

– Ось же, бісова ковінька! Я зовсім про це забула!

Кинула погляд на настінний годинник, велика стрілка на якому вже наближалася до четвірки.

– Армін мене приб'є, – скрушно констатувала я. – Доведеться їхати.

– Нічого не вдієш, – розважливо сказав Петрусь. Ти тепер не одна, треба якось підлаштовуватись один до одного.

– То я піду збиратися?

– Зібрано вже все, – нагадав фамільяр. – Крім тебе.

Я важко зітхнула і почала одягатися. Невдовзі ми вже стояли на майданчику біля під'їзду, а дві валізи та велика сумка, все, що я вирішила взяти з собою, прилаштувалися біля моїх ніг. Дістала телефон та набрала знайомий номер.

– Алло! – долинуло схвильовано з трубки. – Щось сталося? Це ж ви...

– Мене звуть Аріянелла, – згадала, що минулої нашої зустрічі так і не назвалася. – Нічого не сталося. Мені просто знадобились послуги таксі. Чи ви зараз зайняті? Тоді я іншу машину викличу.

– Ні-ні. Я зовсім вільний. Тільки я вже вдома. Ви не зачекаєте трохи? Я швидко зберусь.

– Зачекаю, звичайно.

Нічого страшного, мені не на поїзд, можу не поспішати. А йому зайвий заробіток не завадить. Микола примчав уже за десять хвилин. Летів він, чи що? А може, просто живе неподалік.

Водій вискочив із машини та поспішив до мого багажу, але раптом різко зупинився. Ну, звісно, підійшов надто близько, тому й зрозумів, що мій супутник, не просто домашній улюбленець, а справжній відьомський фамільяр. Не знаю, правда, чи побачив він його розміри крізь ілюзію.

– Свиня? – здивувався таксист. – А що так буває?

– Сам такий, – образився Петрусь. – Я кабан.

– Взагалі-то, ми на вулиці, а навколо люди, – нагадала я Петрусеві й відчинила задні двері. – Залазь.

За мить речі опинилися в багажнику. Я сіла на переднє сидіння, водій за кермо і ми вирушили до нашого нового місця проживання.

– Ніколи не думав, що бувають такі фамільяри, – промимрив собі під ніс Микола.

– А чи багато ти, взагалі, бачив фамільярів, – глузливо спитав Петрусь.

– Небагато, – зізнався чоловік.

– Отож-то і воно. Значить, не плети всякі нісенітниці.

Далі поїздка проходила в повній тиші й скоро ми вже під'їжджали до дому Лиходієва. Розплатилася за поїздку, хоч водій і чинив опір для порядку, але я наполягла. Коли таксі поїхало, я повела Петрика до нашого тимчасового житла. Хоча він серйозно натякав, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

– Оце так, – захоплено оглядаючи величезну вітальню, констатував Петрусь. – Ти мала рацію, місця мені тут цілком вистачить.

Увечері, коли я, за допомогою кількох заклинань, уже прибрала в спальні та коридорі, де підлога досі так і залишалася усипана скляними уламками, ми з Петриком, з комфортом розташувалися на інквізиторському ліжку. Місця тут повно, не те що в мене вдома. Настінний світильник, який я принесла з бібліотеки, робив кімнату затишнішою і начебто меншою. І тут, звичайно ж, пролунав вхідний дзвінок на Вайбер. Видно, Лиходієв вирішив проконтролювати, чи виконала я свою обіцянку. Не включаючи відеозв'язок, млосно промуркотіла:

– Алло-о.

– Привіт, Арі! – на екрані смартфона виникло усміхнене обличчя Арміна. – Скучила за мною?

– Анітрохи.

– Шкода, бо я сумую. Камеру не хочеш включити?

– Ні, не хочу.

– Чому?

Я трохи подумала та абсолютно чесно відповіла:

– Вибач, але я вже в ліжку.

– І...?

– І я тут не одна.

Посмішка на обличчі Арміна ніби розчинилася.

– З ким, якщо не секрет?

– Пане інквізиторе, вам не здається, що нетактовно питати у жінки про подібне?

Мені почулося, чи з телефону справді долинуло гарчання? А потім і зовсім зубовний скрегіт. Не встигла я ще хоч щось сказати, як Армін нарешті відповів:

– Мила, будь ласка, не поспішай з остаточним рішенням, я зараз одягнуся і поїду до вас. Ми з тобою все обговоримо.

– З глузду з'їхав? Вже майже ніч, – спробувала я його заспокоїти.

– Мені все одно.

На екрані було видно, що він зістрибнув з ліжка і кудись побіг.

– Припини, – тепер злякалася я. Невже інквізитор, і справді, в мене втріскався по самі вуха, як і попереджала Валеріена. – Арміне, заспокойся! – крикнула, вмикаючи камеру. – Я просто пожартувала. Вибач.

Він нарешті зупинився і звернув увагу на екран телефону, на якому було видно дві фізіономії: одна зацікавлена, інша винувата. Лиходієв на кілька секунд заплющив очі й перевів подих.

– Арі, ти мене колись до інфаркту доведеш.

Я спробувала зробити вираз обличчя ще більш винуватим.

– Вибач, я й подумати не могла, що ти не розумієш жартів.

– Розумію всі, крім тих, що стосуються тебе. Будь ласка, не жартуй так більше.