Розділ 31

Як же давно я не проводила час настільки весело і цікаво. Спостерігати за щасливими дітьми було так радісно, ​​що вперше в житті я почала серйозно розмірковувати про те, що було б непогано, якби й в мене з'явився такий безпосередній та щирий хлопчик, як Стьопка або маленька принцеса, яку я любила б найбільше на світі.

Для будь-якої жінки немає нічого природнішого, ніж мріяти про тепле сімейне гніздечко, про чоловіка, з яким можна було б забути про будь-які труднощі, тому що він все вирішить і розв’яже. Звичайно, всі жінки різні, тому і мрії їх кардинально відрізняються одна від одної. Хоч у дитинстві кожна дівчинка мріяла про те, що одного разу з'явиться біля її порога принц на білому коні та відвезе її в далеку далечінь, у більш дорослому віці переваги у багатьох дівчат поступово змінювалися. Виникала потреба в тому, щоб обранець був здатний хоч ще на щось, крім уміння скакати на коні. І далеку далечінь хочеться бачити ближченько до батьків.

Адже принців набагато менше, ніж дурненьких дівиць, які сподіваються, що щастя, багатство і, бажано, якийсь титул, раптом зваляться саме на них. Але таке везіння буває лише в тих самих казках, які нам читали в дитинстві. А в реальному житті, найкраще, що можна знайти, це надійне чоловіче плече, на яке можна спертися. Невже я почала сприймати нахабного інквізитора саме як того чоловіка, який може забезпечити мені щасливе майбутнє? Подумаю про це пізніше, а зараз просто радітиму моменту.

– Ходімо, покатаємося з гірки, – я потягла за собою зовсім очманілу Настю, яка раділа щасливому вереску дітей, мабуть, більше, ніж вони самі. – Бачиш, батькам теж дозволяють, – я показала на рішуче налаштованого молодого татуся, який якраз з'їжджав з гвинтової гірки з маленькою дівчинкою, років двох від народження, на руках.

Слідом за ним зіслизнула Полінка, що аж пищала від щастя. Павлик в цей час, заливаючись сміхом, стрибав на батуті, а Степанко, роззирнувшись, теж поспішив до гірки. Малі Муратови намагалися якнайбільше пострибати, погойдатися, поповзати, наче боялися, що не встигнуть навеселитися за ту годину, що їм для цього було відведено.

– Ні-ні, – запротестувала жінка. – Куди мені? Стара я вже для таких розваг.

Я різко зупинилася і здивовано перепитала:

– Стара? Ти серйозно?

– Ну, так, – сумно промовила Анастасія. – Мені вже тридцять стукнуло. Вважай, що молодість давно позаду.

– Ти ж пожартувала зараз? – підозріло примружилася я. – Не можу повірити, що ти в бабусі записалася. Та ти старша за мене на три роки всього, а я себе старою вважати відмовляюся!

Очі Насті розширились. Вона моргнула один раз, потім ще і якимось здавленим голосом спитала:

– Правда? Я думала, що вам не більше 21 року. Як у вас...?

– Та перестань дурниці говорити. Якщо я і виглядаю на рік-два молодша за свої роки, то це тому, що в душі я відьма, а відьми, як загальновідомо, довго не старіють.

Я безтурботно засміялася і моя нова подруга невпевнено посміхнулася. Головне, по можливості говорити правду, а вірити їй чи ні, нехай люди самі вирішують.

– І взагалі, – продовжила я, – ми знайомі вже купу часу, навіть зустрічаємося вже вдруге, а ти мені все ще викаєш. Я можу запідозрити, що старою ти вважаєш саме мене і страшенно ображусь.

Жінка відкрила рота, але що сказати у відповідь, ніяк не могла вигадати. Тому просто знову його закрила.

– От і правильно, – схвально прокоментувала я. – Нема чого зі мною сперечатися. Клич мене Аріянеллою, або просто – Арі.

Дочекавшись, коли моя співрозмовниця кивне, знову схопила її за руку і потягла до гірки, що сподобалася мені, сходами якої саме підіймався Степан.

Через кілька хвилин, зіштовхнувши перед собою Настю, я вже їхала з гірки й верещала не менш оглушливо, ніж дітлахи.

За годину ми шумним натовпом висипали надвір. Діти, захлинаючись від захоплення, ділилися своїми враженнями, а ми з Настею раділи, що мені вдалося зробити дітей трохи щасливішими.

– Ну що, додому? – поцікавилася я. – Чи ще ось у ту в кафешку заскочимо?

Поки всі Муратови зніяковіло переглядалися, мій погляд зовсім випадково виділив із десятка автомобілів, що припаркувалися на краю площі, знайому зелену Ауді. Тільки зараз на її даху не було знаку "Таксі". Цікаве кіно! І що все це означає? Невже чекає на нас?

– Взагалі-то, я пити хочу, – поквапила дітей, які з надією та очікуванням дивилися на Настю. Хороші все-таки діти, виховані. Мовчки чекають на рішення матері й навіть не намагаються її вмовляти. А вона підвела очі на мене і раптом згідно кивнула. Мабуть, зрозуміла, що сперечатися зі мною – марна справа.

Незабаром ми сиділи в затишній кав’ярні і з задоволенням пили чай. Лише коли перекуштували декілька видів печива і з‘їли по шоколадному тістечку, почали нарешті збиратися додому.

Я дістала візитівку та швидко набрала номер таксиста. Абонент відповів майже миттєво. Ймовірно, після того, як побачив, що ми вийшли із центру, тримав телефон у руці. Удала, що нічого підозрілого не помітила і запитала, чи він вільний? Чоловік запевнив, що незабаром приїде.

Коли ми знову опинилися на вулиці, до нас якраз наближалося таксі.

– Ух ти, якось дуже швидко приїхали, – зрадів Павлик.

– Значить, привезли когось, хто мешкає неподалік звідси, пояснила Полінка і запитала: – Мам, а тобі тут сподобалося? Правда ж було чудово?

– Правда, було дуже весело, – підтвердила Анастасія і знову посумнішала. Очевидно, думала, що це останній їхній вихід у світ на багато місяців уперед.

– Так, малеча, завантажуємося, – скомандувала я, коли машина зупинилася біля нас.

Ніхто й не заперечував. Тільки цього разу на переднє сидіння сіла я. Мені конче потрібно було дещо перевірити. Підтвердження своїм припущенням отримала майже одразу. Легка, ледь помітна привітна усмішка, сповзла з обличчя водія, коли він зрозумів, що поруч з ним сидітиму я. Потім, під час поїздки, я кілька разів помічала, що він поглядав у дзеркальце заднього виду. Щось у цьому чоловікові мене непокоїло, щось точно було не так. Поки що не зрозуміла що саме, але я в цьому неодмінно розберуся.