Розділ 30

Ми з Петрусем таки залишилися сьогодні вдома. Армін визнав, що причина для цього досить поважна. Вже надто пізно, а шлятися молодій беззахисній жінці, одній темними вулицями, дуже шкідливо. Щоправда, потім додав, що шкідливо саме для тих, кому не пощастить опинитися на шляху цієї беззахисної відьми.

– Но-но, – образилася беззахисна відьма, – я, взагалі-то, невинна, чутлива і вразлива.

– Це точно, одразу погодився Лиходієв. – Як спляча кобра. А варто їй прокинутися...

– На добраніч, пане Вищий інквізитор, – хитро відповіла і натиснула відбій. Щасливо посміхнулася, відчуваючи гордість за свою відьомську сутність. Це ж треба, який комплімент отримала!

Телефон відразу ж задзвонив знову. Витримала паузу з п'ять секунд, потім невдоволено відповіла:

– Слухаю вас уважно.

– Пробач-пробач! Я не хотів тебе образити, тільки... Ну, це ж правда, а на правду не ображаються.

Цього разу вимкнула телефон без слів прощання. Він тут же задзвонив знову.

Тепер витримувала паузу довше – доки виклик не закінчився. Ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Через пару секунд прилетіло повідомлення: "Я не мав рації. Ти – ніжна фіалка! То ти вибачиш мені?"

На цей раз я сама зробила відео виклик Арміну. Щойно пішли гудки, абонент одразу ж відповів.

– Арі?

– Я тебе слухаю. Що ти там збирався сказати?

– Що ти – фіалка, – почав він невпевнено.

– Добре, – кивнула я схвально. – Далі.

– Троянда, айстра, – продовжив він перераховувати. – Які ще там квіти бувають? Я не дуже сильний у флористиці. Може, мальва? Тільки це все, коли ти спиш, а як тільки прокинулася, так одразу – кобра!

Я не втрималася і розреготалася.

– Ну, то що там із рожевою білизною? – нагадав Армін. – Я зможу нарешті нею помилуватися?

– На, милуйся, – охоче розгорнула трусики та помахала ними перед камерою.

– Та ну вас! – обурився Петрусь. – Як стурбовані підлітки поводитеся. Пішов я спати.

І гордо поцокав копитцями на кухню.

– І справді, пора вже відпочивати.

– Арі, – майже пошепки сказав Армін, – будь ласка, не вимикай камеру. Я хочу бачити, як ти готуєшся до сну.

– Який же ти збоченець.

– Я звичайний чоловік, який дуже хоче бути поряд зі своєю жінкою. Але якщо це йому недоступно, то хоча б дивитися на неї.

– Добре, – погодилася я і вимкнула світло. – Дивись.

– Гей, – обурився він. – Так нечесно.

– Як ти там казав? Мій дім – мої правила? Або дивись те що є, або прощавай.

– Роби так, як хочеш, – неохоче погодився він. – Поки що.

Я поставила телефон на підставку на тумбочці біля ліжка і почала перевдягатися. Камера в моєму телефоні досить потужна, а в кімнаті від вуличних ліхтарів не так уже й темно, значить, Армін все одно щось та побачив. Весь цей час інквізитор мовчав. Лише коли я лягла в ліжко, вкрилася і повернула телефон екраном до себе, Армін ледве чутно сказав:

– Нехай кажуть, що краса людини в очах того, хто дивиться, але мені все одно здається, що ти найкрасивіша жінка з усіх, що я бачив.

Може це й дивно, але я теж вважала цього інквізитора хай не найкрасивішим, але навіть дуже нічого. Але про це я йому не збираюся говорити. Ще чого? Щоб запишався та розслабився?

Ми ще трохи порозмовляли, а потім я просто заснула, не договоривши фрази до кінця, і вже нічого не чула. Сигналу від вхідного повідомлення, потім ще одного, також. Відкрила я їх вже вранці й прочитала: "Ти заснула, Вогнику?", "На добраніч, кохана. Солодких тобі снів". Губи самі собою розтягнулися в усмішку. Як же приємно, чорт забирай!

Виглянула у вікно і пораділа чудовому, сонячному дню.

– Петрику, – покликала свого фамільяра і той вистромив з кухні свою незадоволену мордочку перед мої ясні очі. – Не хочеш свіжим повітрям подихати?

– Мені й тут непогано дихається.

– Чого це ти такий нудний?

– Арі, вибач, але ще кілька днів мені доведеться пристосовуватися до нової ваги, обсягу та зросту. Зараз мені не дуже хочеться кудись йти.

– Ох! Що ж ти зразу не сказав? Я якось про це навіть не подумала. Може чогось смачненького хочеш?

– Нічого особливого не треба, просто потрібен час, щоб звикнути. А тобі зовсім не обов'язково вдома сидіти. Якщо хочеш, йди погуляй. Можливо, це останні теплі дні перед негодою.

– Та ну, якось нецікаво гуляти одній. Хоча...

Через пів години, я вже спустилася до таксі, що чекало на мене, і назвала адресу. Незабаром, звелівши водієві не їхати, вже йшла до знайомого будиночка за парканом, що наполовину звалився. Нехай інквізитор і натякав мені, щоб я нічого необдуманого без нього не робила, але ж можу я просто провідати знедолених дітей і влаштувати їм несподіване свято.

З-за рогу вискочив уже знайомий кудлатий песик і гавкнувши для пристойності два рази, застрибав навколо мене, відчайдушно метляючи хвостом. Двері, рипнувши, відчинилися і жіночий голос обережно запитав:

– Хто там?

– Я там, – весело відповіла. – Зустрічайте чудову мене!

Мене справді зустрічали з такою радістю, наче найдорожчого гостя. Але коли я пояснила, що прийшла забрати дітей до розважального центру, здивовано замовкли.

– Е... – невпевнено розпочала Анастасія, – я не думаю, що це гарна ідея.

– А я думаю, що ідея більш ніж хороша. Чим погано провести з дітьми вихідний день на ігровому майданчику?

– Але...

– Жодних "але", – рішуче заявила я. – Дітей у мене поки що немає, тож я піду з твоїми.

– Але в нас зовсім немає святкового одягу, – мало не плачучи прошепотіла Полінка.

– Який ще святковий одяг? – здивувалася я. – Ти що, в розважальному центрі жодного разу не була?

Запитала, і по обличчях дітей одразу зрозуміла, що вони, справді, жодного разу не проводили вихідні у подібному місці.

– Швиденько збирайтеся! Особливо наряджатися не потрібно, головне, щоб одяг був зручним, все одно там повзати та стрибати будете.