Розділ 29

Пролунав верескливий сигнал Марісети й лекції почалися. Поки йшли заняття, я виконувала свою звичайну роботу – розставляла по полицях повернуті книги, перевірила, чи всі підручники стоять на стелажах згідно з відведеним їм місцем, протирала пил та ще всяке різне.

Можна, звісно, боротися з пилом і за допомогою деяких заклинань, але не хотілося б разом з пилом випадково знищити якийсь рідкісний фоліант або старовинний рукопис. Такі у нашій бібліотеці теж були. Зрозуміло, що вони захищені, але хто його знає, що може статися, якщо якісь закляття нашаровуються одне на одного.

Поки займалася звичними справами, трохи розслабилася і заспокоїлася. Сподівалася, що до перерви ажіотаж від новини про мою ініціацію і рівень дару, що раптово стрибнув, трохи вщухне, а там і взагалі всі вгамуються. Звикнуть, як і до будь-якої новини. Очікування не справдилися. Варто було пролунати сигналу на перерву, як за кілька секунд до бібліотеки увірвалися одразу троє відьмаків. Очолював чудову трійку той самий довговолосий блондин. За його спиною скалилися життєрадісними посмішками двоє рудих.

– Пані Аріянелло, – блиснув білосніжними зубами блондин, продемонструвавши їх у кількості тридцять дві штуки. – Ми з вами, на жаль, не закінчили розмови. То що ви сьогодні ввечері робите?

– З якою метою цікавишся? – задала я зустрічне запитання. – Можливо, це таємна інформація?

– Хотів запросити вас у кафе. Впевнений, що від філіжанки кави ви не відмовитеся.

Хлопець гордо підняв підборіддя і переможно озирнувся на рудих. Мовляв, так вам і треба. Потрібно швидше бігати, щоби першими запропонувати відьмі своє товариство.

– Я не відчуваю себе голодною настільки, щоб бігти до кафе з першим зустрічним жовторотиком.

Промениста усмішка потенційного демонстратора чарівної дії Бленд-а-меда на зуби, зів'яла. Зате одразу підбадьорилися ті, що волею випадку і не надто швидких ніг, виявилися другим і третім у черзі.

— А-а... — почав один із них

– А ти, такий самий пацан, як і він, – я неввічливо тицьнула пальцем у бік ображеного хлопця.

– А... – спробував приєднатися до розмови третій з претендентів, але я не дала і йому можливості висловитися. Зарубала крамольні розмови, так би мовити, просто на корені.

– А якщо ще й ти про каву почнеш питати, то я точно погоджуся.

І поки цей зеленоокий не встиг надто сильно зрадіти, а то он як очима блиснув, продовжила:

– Я допоможу організувати вам чаювання у тісному дружньому колі. Ректорка вже давно збиралася влаштувати генеральне прибирання в нашому книгосховищі. Ось я і люб’язно підкажу їй імена добровольців, які займуться приємним дружнім спілкуванням, за ретельним протиранням академічних літературних скарбів. Ну і кава буде, само собою, коли відпочиватимете від суспільно-корисної праці. От якраз завтра неділя, тож можете розпочати прямо з ранку. Бажаєте? Агов, а ви це куди? Ми ж іще не добалакали. Ану, стояти!

Ще трохи й не встигла б договорити. Хлопці вже всі організовано задкували до дверей.

– До речі, якщо ще хоч хтось сьогодні зайде до бібліотеки не за тим, щоб взяти потрібну літературу, а повитріщатися на мене, то я вам обіцяю – завтра ви всі троє опинитеся на відпрацюванні у книгосховищі.

– Але ж це несправедливо! – обурився найперший зі спритної трійки.

– Зате дієво, – відрізала я. – Тому йдіть та проводьте культурно-просвітницьку роботу серед своїх послідовників. І швидше.

У цей час двері знову відчинилися і в ній з'явилася фізіономія чергового любителя почитати, з радісною усмішкою на устах. Але миттєво зникла, бо його швиденько підхопили під руки та витягли за двері. Головне, навіть без моєї додаткової команди. От і добре, значить дресуванню піддаються. Отже, можна працювати спокійно.

Не знаю, які пристрасті вирували за межами бібліотеки, але до мене, справді, більше ніхто не чіплявся з пропозиціями чи розпитуваннями. Приходили суто у справі, брали підручники, чемно дякували й поважно йшли. Що дивно, тітка зранку навіть жодного разу до мене не зазирнула. Причину цього я дізналася ближче до обіду. Виявляється, її просто не було в академії. Вона примчала до бібліотеки, як тільки прийшла і відразу з порога оцінювально оглянула мене. Потім трохи посумнішала.

– Я вже все підготувала для ритуалу розірвання договору, – повідомила вона засмучено дивлячись на мене. – Сьогодні ввечері все зробимо. Як же шкода, що тепер ми матимемо менше можливостей, щоб допомагати людям.

Я непевно знизала плечима. Що тут відповісти? Все й так зрозуміло. Шкодуй, не шкодуй, а Лиходієв тепер мене з ока не випустить.

– А що інквізитор? – ніби почула мої думки тітка. – Не погрожував тобі викриттям?

– Поки що ні.

– Хоч би він не з'являвся тут більше. І без нього проблем вище даху. Розуму не докладу, де фахівця з рунології шукати. Навчальний рік лише нещодавно розпочався, а ми вже без викладача залишились. Мабуть, доведеться благати Віолетту, щоб повернулася. Комусь же треба студентів вчити, хоч вона той ще щур.

– Боюся, що тобі треба буде ще й бібліотекаря шукати, – я ще більше зіпсувала настрій ректорки.

– Ти щось знаєш про це? – скинулася вона.

– Їй у спадок дім дістався, в якому знаходиться одне із джерел їхнього роду. Ось вона і поїхала розвідати ситуацію. Не знаю подробиць, але начебто, якщо вона там не залишиться жити, то будинок з джерелом доведеться знищити.

– Ось... Ось... Ви всі що, смерті моєї хочете? Де я візьму бібліотекаря? Це набагато складніше, ніж шукати рунолога! Ось якщо вона піде, я нікуди тебе не відпущу!

– Та годі, – посміхнулася я. – Я ж не бібліотекар, спеціальної освіти не маю.

– Все одно, це краще, ніж нічого.

– Ти обіцяла відпустити мене за тиждень.

– Арі, ось скажи мені, яка тобі різниця, коли їхати?

– Ага, – почулося глузливе бурчання із-за стелажа, – хто ж їй дозволить виїхати.

– До речі, – Михайлина підозріло примружилася, – якщо не секрет, то з ким це ти...?