Розділ 28

Я перекинулася на інший бік, натягуючи ковдру на голову. "Сонечко" він знайшов, теж мені. Я тут намагаюся насолоджуватися сном, а він своїми розпорядженнями заважає. Добре, хоч Петрусь змирився з його присутністю. Бракувало ще протистояння у власному будинку. Хоч він і сам підштовхнув мене ухвалити доленосне рішення, але погодитися з тим, щоб ділити свою відьму з інквізитором, та ще й з тим, що зробив їй боляче, було для фамільяра непросто.

Десять хвилин потому, насилу змусила себе піднятися з ліжка, і вирушила на кухню. Нормально виспатись не вдалося. Нехай між нами з Арміном більше нічого серйозного не було, але заснули ми не одразу. Він ніяк не хотів випускати мене з обіймів, а руки його так і тяглися в шкоду. Тільки коли я пригрозила, що виставлю його за двері, він нарешті вгамувався. Було помітно, що присутність поблизу мого фамільяра, його неабияк нервувала.

Вже засинаючи, я все ще чула, як Лиходієв ображено бурмоче собі під ніс, що треба бути повним невдахою, щоб полюбити відьму. Кохатися під постійним наглядом, це якось... Що там за "якось", я вже не чула.

Петрусик ще сопів, аж гай гудів, на своєму "ліжечку". Зазирнула до холодильника – яблук і слід загубився. Отже, апетит у фамільяра прокинувся, як у дорослого кабанчика! Проте тепер він з голоду не помре, он як приловчився холодильник відчиняти. Раніше у нього не виходило з дверцятами впоратися.

Приготувала на сніданок омлет, поділившись щедрою порцією з поросятком. Він, щоправда, їв не підводячи голови, сердито бурчачи щось про нелегку долю супутника відьми, якого ця сама відьма позбавила законного місця відпочинку і тепер йому доводиться тулитися на кухні.

– Нічого, сьогодні будеш тулитися в інквізиторському палаці.

– Ми вже переїжджаємо? – Петрусь навіть жувати перестав і здивовано глянув на мене. – Чи не дуже ти поспішаєш?

– Ми там побудемо, поки Лиходієв у від'їзді, – пояснила я.

– Зрозуміло, а коли він приїде, то так і залишимось у його домі. Хитрий жук цей інквізитор. Напевно, сподівається, що ти звикнеш до його хоромів, а коли він повернеться, вже почуватимешся як удома.

– Можливо.

– А там, справді, хороми?

– Справді. Той будинок, як пояснив мені Армін, раніше належав інквізиторській службі міста, а він його викупив у особисту власність ще пів року тому, все одно його попередник мав власні хороми, ще кращі ніж ці. А наказ про те, що Лиходієв буде Вищим у Березні, був уже виданий давно. Лише дали колишньому допрацювати десять років на посаді, аби він отримав якісь привілеї, – все це Армін розповів мені по дорозі додому. – Тож можеш вибрати собі найкраще місце для сну.

– Та жартую я, – заспокоїв мене кабанчик. – Мені все одно де спати, головне, щоб ти була щаслива. А ти щаслива, я це відчуваю і бачу. Ти ніби розцвіла за цю ніч.

– Хіба? – здивувалася я і пішла в кімнату, щоб особисто переконатися в цьому.

"А й справді", – думала, розглядаючи себе в дзеркалі. Здавалося, що я навіть гарнішою стала. Варто лише пригадати, як Армін на мене дивився й одразу щоки пломеніють рум'янцем, а очі ледь не світяться від задоволення.

Після сніданку одяглася, взяла невелику сумку і, накинувши на Петруся ілюзію, вирушила на роботу. Нічого зайвого брати не стала. Краще після роботи забіжу додому, щоби дещо зібрати з собою. Будинок Арміна, звичайно, великий і красивий, але рідні стіни все одно звичніше. І все ж, обіцянка є обіцянка. Треба буде заразом перевірити, що там за інквізиторські таємниці в нього ховаються в інших кімнатах.
Ну ось, знову вигадую всякі нісенітниці. Хто ж запрошуватиме сторонню людину до будинку, де щось ховають.

– Арі, ну ти як? – почувся поруч Петруся голос, коли ми вже підходили до академії. – Ще не шкодуєш, що поїхала з Лиходієвим? Він же тепер від тебе не відчепиться.

– Поживемо – побачимо, – філософськи відповіла я.

Сходами ми йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Лише на верхньому майданчику Петрусь сумно сказав:

– Все це, звичайно, добре, крім одного – тепер уже ти не зможеш мене на руках нести.
Я засміялася, а він ображено пирхнув:

– Нічого смішного не бачу. До речі, озирнися довкола.

Я озирнулася і чортихнулася. Зовсім з голови вилетіло, що обдаровані відразу звернуть увагу на зміни у моєму особистому житті. Не дуже приємно знати, що всі, хто зі мною знайомий, відзначать раптово зрослу силу, а значить, зрозуміють, що не хрестиком я вишивала минулої ночі. А я принципово тепер не буду ховати свою силу. По перше – немає сенсу знову зводити щити, по друге – набридло, що мене майже всі в академії вважають нікчемою, а це досить образливо.

Троє хлопців-старшокурсників, що стояли біля колони, як по команді повернулися в наш бік і пильно подивилися на мене. Здавалося, ще трохи й почнуть принюхуватись. А якщо врахувати, що я раніше, взагалі, приховувала рівень свого дару, то шок, що відбився на їхніх обличчях, цілком зрозумілий. Високий блондин, з довгим розпущеним волоссям, як заворожений, попрямував до мене. Друг схопив його за рукав, притримав, а коли той нетерпляче озирнувся, показав кудись мені за спину.

Я обернулася і зустрілася з невдоволеними поглядами студенток, які підіймалися по сходах. Це були саме ті дівчата, що насміхалися над Христиною. Одна з них, що йшла посередині, просто випромінювала обурення. Ага, значить, це і є подружка парубка, який звернув на мене увагу. Ми з Петрусем перезирнулися і, посміюючись, попрямували до дверей.

У холі, де, крім Марісети, було ще кілька хлопців і дівчат, які жваво розмовляли та сміялися, раптом настала тиша. Усі витріщилися зрозуміло куди – на нас із фамільяром. Звісно, погляди хлопців відображали подив і жаль. Це ж яка можливість повз них промайнула! Адже такий рідкісний шанс значно збільшити свій резерв був зовсім поруч, а вони проґавили таку зручну нагоду.

– Пані Аріянелло, – пролунав за спиною чоловічий голос, – а ви сьогодні ввечері зайняті?
Ось і почалися спроби зваблення.