Розділ 27

Побачити в очах свого чоловіка таке захоплення мріє, напевно, кожна жінка на планеті, адже незалежно від віку, статури чи зовнішнього вигляду, кожна жінка прагне бути коханою та бажаною. Проте, можливість спостерігати таке палке захоплення у свого партнера випадає далеко не кожній. Мені пощастило отримати унікальний шанс – чітко усвідомлювати, що Армін зараз не грає роль. Він дійсно переживає ті емоції, які "відображаються" на його обличчі.

Звичайно, він не симулює. І все ж, виникає неприємний черв'ячок сумніву – чи не занадто швидко Лиходієв до мене прив’язався? Чи не є наші почуття наслідком впливу гелловінських духів? Стоп-стоп! Досить вже переживати через всякі дрібниці. Життя покаже, що чекає нас далі. Навіть якщо все так і є, чому б не скористатися шансом і просто жити та любити?

Поки я розмірковувала, Армін зістрибнув з ліжка і вже стояв поруч. Щира посмішка, засяяла на його губах, роблячи мужнє обличчя молодшим і привабливішим. Очі, кольору темного шоколаду, іскрилися ніжністю. Він схилився і його дихання торкнулося моєї шиї, викликаючи приємне тремтіння. Запах його шкіри – свіжий, з ледве вловними нотками бергамота і чогось ще, таємничого і манливого, – п'янив. Рука Арміна, міцна і тепла, легко обійняла мене за талію, притягуючи ближче. І я відкинула геть всі сумніви, адже кохання – це не логіка, не розрахунки та не аналізи. Кохання – це почуття, і його неможливо підробити. А те, що я бачила в очах Арміна, було справжнім, живим почуттям, яке не піддається сумніву.

Вони мали стільки теплоти, стільки ніжності, стільки захоплення… Можливо, було ще не кохання, але вже близько до нього. Мені здавалося, що я могла б потонути в цьому океані почуттів. Він підняв мою голову, легко доторкнувшись до моїх щік великими пальцями. Дотик був легким та лагідним.

– Про що замислилась, моя чарівна відьма? – прошепотів він, притягуючи мене до себе. Його очі сяяли непідробним обожнюванням. Перед таким звабливим поглядом встояти було просто неможливо.

– Ні про що важливе, – відповіла я, обвиваючи його шию руками. І урочисто продовжила: – Просто захоплююсь твоєю неземною красою.

Армін засміявся, але в його очах промайнула легка тінь збентеження. Що таке? Невже не звик до компліментів? Та бути такого не може. Чоловік нахилився і ніжно торкнувся моїх губ.

– Насміхаєшся з мене? – пробурмотів, трохи відсторонившись.

– Може, зовсім трохи.

– Як же я мріяв побачити такий погляд, – він знову обережно притис мене до своїх грудей. – Ти вперше дивишся на мене з цікавістю та бажанням.

– Невже?

– Угу, – пробурмотів він зариваючись носом у моє волосся.

– А чи не ти приймаєш бажане за дійсне?

– Анітрохи. Ти на мене зараз поглянула, як на шоколадне морозиво, яке хочеш скуштувати.

– Терпіти не можу шоколадне морозиво, – прошепотіла я, плавлячись від його дотиків і ласкавих поцілунків, якими він почав покривати мою шию, плече, спускаючись все нижче і раптом завмер.

– Щось не так? – здивовано запитала я, коли Армін випростався і з жалем подивився на мене.

– Я ніколи в житті не завдав фізичної шкоди жодній відьмі, – він зробив невелику паузу і, піднявши мою руку, доторкнувся губами до рубця від інквізиторського батога на моєму передпліччі, – крім тієї, за яку сам убити готовий. Мені так шкода, що я тебе поранив. Гарний же чоловік тобі дістанеться, нічого не скажеш.

– Тобі не здається, що ти надто поспішаєш?

– Згоден. Поки ще рано про це говорити. Ми знову порушимо цю тему, коли я повернуся. Але, як же не хочеться їхати!

– Це ти до чого? Невже чекаєш, щоб я попросила, аби ти лишився?

– Ні, цього я не хочу. Адже якщо ти попросиш, я залишусь тут, а це не зовсім правильно. Рішення вже прийнято.

– Нічого страшного, я й не збиралася просити.

– Ну, ти просто... справжня відьма!

– Навіть не збираюся з цим сперечатися.

Армін з відчуттям жалю зітхнув:

– Тобі, мабуть, вже пора? Мені так не хочеться тебе відпускати.

– Петрусь там голодний і самотній, – нагадала я.

– Та все я розумію, – він зітхнув ще тяжче. – Але від цього розуміння не стає легше. Тобі допомогти з одягом? Може, зварити каву?

– Нічого не потрібно. Мені справді час додому.

– Можеш затриматися хоч ненадовго?

– Завтра рано вставати, – нагадала я. – Валеріена відпросилася, тож кілька днів мені доведеться працювати самій.

– Ти все ще не передумала звільнятися з академії?

– Як ти там казав? Рішення вже прийнято.

– Гаразд, – кивнув він і потягнувся за сорочкою.

Через пів години джип Лиходієва вже під'їжджав до мого дому. Я сподівалася, що Армін просто проведе мене до під'їзду і поїде, але помилилася. Він вирішив провести мене спочатку до квартири, а потім і всередину. Лише переступивши поріг, він рішуче заявив, що нікуди сьогодні не піде, адже раптом хтось захоче мене вкрасти, а він не встигне врятувати!

– Хто ж це збирається її вкрасти? – вигулькнув із кімнати Петрусь, а інквізитор, з подиву, просто відкрив рот.

Адже дійсно було чому дивуватися. Мій фамільяр враз став у три рази більшим, ніж раніше. Від завтра мені доведеться ховати його під мороком, коли будемо виходити на вулицю. Для мене і раніше це не було проблемою, а тепер поготів.

– Що з ним сталося? – запитав Лиходієв. – Чому він так роздувся?

– Це через те, що якийсь нахаба вирішив залізти до моєї відьми в ліжко, – спокійно пояснив фамільяр. – Невже інквізитори настільки неосвічені, що не знають основних особливостей відьомського дару?

– Виходить, що не знають, – Армін спантеличено подивився на мене. – Це правда?

– Справжнісінька, – підтвердила я. – Інквізитори не знають дуже багато про обдарованих. Мабуть, так само як і відьми не мають уявлення про таємниці інквізиторських здібностей. Скажеш, що це не так?

– Не скажу. Існує безліч нюансів нашої роботи, які ніколи не повинні стати відомими широкому загалу. Але я не думаю, що зможу щось приховати від тебе, адже тепер ми будемо разом.