Розділ 26

Я переживала, що Армін, нарешті отримавши моє схвалення на поїздку до нього, вирішить відсвяткувати це швидкісними перегонами. Але, на диво, він їхав акуратно: не перевищував швидкість, не обганяв без потреби, лише зрідка кидав на мене погляди, від яких мої щоки палахкотіли. Чому я так реагую на нього? Здається, я вже давно доросла, а все ще червонію, як маленька школярка.

Коли автомобіль звернув у тихий, затишний провулок, я здивувалася і мимоволі затримала подих. Невже Армін, справді, придбав тут дім? А інквізитори непогано заробляють.

Автомобіль зменшив швидкість і акуратно зупинився біля паркану, за яким височіла двоповерхова споруда. Розглянути її детальніше не вдалося. Лише фасад освітлювався світлом ліхтарів. Будинок абсолютно не відповідав моїм уявленням. Я думала, що він виглядатиме як звичайна будівля. Але, ні, це був "затишний" дім – зі світлими стінами, великими вікнами та охайною терасою, обвитою плющем.

Армін не дав затриматися біля дверей занадто довго, наполегливо потягнувши мене за собою. Відчинив двері, запрошуючи увійти.

– Ласкаво просимо, – усміхаючись, сказав він, спостерігаючи за моєю реакцією, коли ми пройшли коридор і він відчинив ще одні двері.

Я зробила кілька кроків усередину і зупинилася. Поки я кліпала очима, Армін швидко роззувся і, ставши на одне коліно, допоміг мені зняти взуття. Потім під ноги мені ковзнули домашні капці.

У цьому чоловічому притулку панувала виняткова атмосфера затишку, яка зовсім не нагадувала холодну стерильність, яку я уявляла думаючи про житло інквізитора. Простора кімната: не сувора, не холодна, не схожа на безликий розкішний номер у готелі, як у багатьох успішних чоловіків, була наповнена м'яким світлом люстри, що відбивалося у великих вікнах і була оформлена з продуманою простотою.

Меблі з темного дерева, що виглядали як старовинні, але були в ідеальному стані, створювали атмосферу надійності та спокою.

Не впевнена, що я зараз відчувала: чи сподівалась побачити в його домі щось вороже відьомській сутності, що підтвердило б, що ми з різних світів, чи, навпаки, боялася цього. Попри мої побоювання, тут все було зручно і комфортно обладнано. У вітальні стояв м’який диван з пледами, поряд із ним розташувався журнальний столик, а на підлозі лежав м’який килим, у який так і хотілося занурити босі ноги. Проте стіни прикрашали не розкішні картини, а кілька фотографій з подорожей.

Я повільно пройшлася кімнатою, проводячи пальцями по гладеньким дерев'яним поверхням, вдихаючи цей неповторний, домашній аромат затишку.

Тут стояв камін, викладений красивою темно-червоною цеглою. На полиці над ним розташувалися два старовинні бронзові свічники, трохи потемнілі від часу. Поблизу каміна лежав ще один м'який килим, також сірого кольору, який манив сісти та погрітися біля вогню. Я зняла капці й обережно торкнулася ногою м'якого ворсу килима, він був неймовірно теплим. Армін швидко зняв з моїх плечей куртку, скинув своє пальто і потягнув мене до великого дивана з оксамитовою оббивкою, оформленого в старовинному стилі.

– Ти сама можеш обрати, де тобі більше подобається, – промовив Армін, вказуючи на навколишнє середовище. – На дивані, у кріслі біля каміна або в кухні – там також затишно.

Я вирішила сісти на диван і не пошкодувала. Наче вмостилася на щільну, але м'яку хмарку.

– А ти чим займатимешся? – запитала, спостерігаючи за Арміном, який на мить завагався поряд зі мною.

Він не відповів, просто повернувся і направився до каміна. Чиркнув сірником, вогонь одразу запалав і охопив невелику купу дров всередині.

Дрова майже миттєво почали тихо потріскувати, ще більше надаючи затишку та тепла. А Лиходієв, накривши мені коліна пледом, попрямував на кухню. Повернувся через кілька хвилин, несучи чайник та аромат свіжозвареної кави.

– Посидимо трошки?

Кава смакувала в тиші, тому ми мовчали. Але варто мені було поставити опустілу філіжанку на стіл, як Армін швидко зробив те ж саме.

– Ходімо, я хочу тобі ще щось показати, – з ентузіазмом запропонував він, простягнувши мені руку.

Ми піднялися на другий поверх і зайшли в чудову кімнату. Як тільки світло загорілося, я зрозуміла, куди потрапила. Це була бібліотека з великим панорамним вікном, а книжкові полиці тягнулися аж до стелі.

– Це... неймовірно, – тихо промовила я, проводячи пальцями по корінцях книг.

– Сподівався, що тобі сподобається, – відповів він, спостерігаючи за захопленням у моїх очах. – Бібліотекарка точно мала оцінити.

Біля стіни, де не було жодних полиць, стояв плетений диванчик з м'якими подушками. На самій стіні був нічник, виконаний у стилі канделябра зі свічками, які лише чекають, щоб наповнити кімнату затишним теплом, варто їх тільки запалити.

Посередині кімнати велично розташувався антикварний столик, оточений двома комфортними кріслами. На стільниці, на маленькій розмальованій таці, блищали дві порцелянові чашки, а поруч стояла чарівна кришталева цукорниця та коробка з солодощами.

– Тут так приємно вранці, коли тільки-но сходить сонце, – промовив Армін. – Але й увечері приємно сидіти, спілкуватися... або просто насолоджуватися тишею разом.

Я помітила, що серед великих томів теологічних трактатів і стародавніх фоліантів можна знайти й книги про живопис, історію, а також збірку віршів різних епох.

– Не очікувала, що я люблю читати у вільний час? – Інквізитор зупинився позаду мене, і я одразу відчула напруження.

– Розслабся, я не заподію тобі шкоди, – тихо прошепотів Армін біля мого вуха. – Залишся цієї ночі  зі мною, мій Вогнику, – його голос звучав тихіше і м’якше, ніж зазвичай. – Будь сьогодні лише моєю.

Поцілунок обпік шкіру на моїй шиї, а його сильні руки обіймали мене, притискаючи до теплих грудей. Я відчула його подих на щоці й заплющила очі від задоволення. Почувши тихий сміх позаду, обернулася, і наші погляди зустрілися.

Здавалося, що наші серця почали битися в єдиній ритмічній мелодії. Армін обережно погладив мене по плечу. Цей жест був сповнений такої щемливої й теплої ніжності, що я мимоволі знову заплющила очі, вбираючи його дотик. У цю мить всі слова втратили своє значення і стали зайвими.