Розділ 22

– Пане Лиходієв, чи не занадто багато ви собі дозволяєте? Хоча, про що це я? Інквізитори завжди дозволяють собі все, що хочуть.

– Арі, припини, – скривився Армін. – Ми ж начебто перемир'я уклали, а ти знову починаєш зі мною воювати.

– Перемир'я було вчора, – поправила я. – На сьогодні жодного договору не було.

– Згоден, – підняв він руки, ніби здаючись. – Але ж ми можемо укласти ще один договір?

– На сьогодні? – уточнила я.

– Більш довгостроковий, – поправив він.

– Навіщо? – я кинула погляд на настінний годинник. Вже майже п'ять. Справді, вже можна збиратися додому. – Петрусю, друже, прокидайся, – покликала фамільяра, що розімлів біля батареї.

– Я вас відвезу, – повторив свою пропозицію Лиходієв.

– Що ж ти такий наполегливий? Я ж сказала, що зайнята.

– Робочий день уже скінчився, – не погодився інквізитор. – Чи ти збиралася тут заночувати?

– А якщо й так? Ще день тому ти не дуже переймався із приводу ночівлі усіх мешканців академії на робочому місці.

– Невже ще й за нічного сторожа зібралася чергувати?

– Я просто сказала, що зайнята, – відповіла, знімаючи з вішалки куртку.

– О боги! – звів погляд до неба Армін. – За що це мені?

– Не треба було сюди приїжджати, – відрізала я. – І нічого б із тобою не трапилося.

– Арі, як же з тобою складно.

Мені й самій, чесно кажучи, набридло це протистояння, але варто мені трохи заспокоїтись, як з'являється Лиходієв і починає наказувати. Ця його впевненість, що всі завжди повинні коритися за його першим словом, шалено бісить.

– Не приїхав би я, приїхав би хтось інший, – сказав він. – І не факт, що ти зараз мала б хоч крихту свого дару.

– Так все ще може змінитися, – відповіла я відчиняючи двері й виразно глянувши на свого співрозмовника. Мовляв, час і честь знати. Вимітайтеся, добродію, тихо й мирно.

– Саме про це я й збирався сьогодні з тобою поговорити. Ти не вважаєш, що після того, як я тобі відкрився, було б справедливо, щоб і ти дещо пояснила.
Не встигла я рота відкрити, щоб відповісти, як він мене зупинив:

– Аріянелло, я обіцяю, що дуже постараюся зрозуміти твої вчинки. Судячи з того, що я бачив учора, ти свідомо завдаєш шкоди людям. Але тепер, коли я пізнав тебе трохи краще, то розумію, що не все так однозначно, як нам здавалося. Тому я хочу сам у цьому розібратися. І обіцяю, що повірю всьому, що ти скажеш.

Ми з Петрусем, що вже стояв поруч зі мною, здивовано переглянулися. Це був навіть не прогрес, а справжнісінький прорив у наших відносинах, але ця його звичка наказувати...

– Послухай Арміне, я не впевнена, що відьмі варто самій топити себе перед інквізитором. У нас із тобою різні поняття про справедливість.

– Я прошу, просто поговори зі мною. Якщо ти, справді, винна, клянуся, що ніхто, крім мене, про це не дізнається.

– Я, справді, винна.

Лиходієв застиг. Він стояв і не зводив з мене уважних очей. Я теж не стала ховати свій погляд, бо і зараз ні про що не шкодувала.

– Ми можемо про це поговорити? – нарешті відмер Армін.

– Чому ні? – знизала плечима. – Але не зараз. У мене ще справи на сьогодні заплановані.

– Які?

– Ти не відчепишся?

– Ти ж знаєш, що не відчеплюсь.

– Добре, – змирилася я. – Ми з Петрусем збираємося сходити в гості до знайомих дітлахів.

– Я з вами, – негайно вирішив Лиходієв.

– Взагалі-то, я збиралася трохи пішки пройтися, – не погодилася я.

– Я теж не проти прогулятися.

– Арі, – прокоментував мій фамільяр, який тільки встигав головою крутити то у бік Арміна, то в мій. – Схоже, що тобі від нього не відкараскатися.

Боюся, що він цілком має рацію. Тож кілька хвилин по тому, ми вже спускалися сходами до паркувального майданчика. Армін запропонував спочатку з'їздити в гості, щоб не кидати джип біля академії, а потім уже гуляти. Я погодилася, пам'ятаючи, що живуть діти досить далеко.

Так ми й вчинили. Усю дорогу Лиходієв про щось зосереджено думав, уважно дивлячись перед собою. Я йому не заважала. Коли машина в'їхала в старий район міста і повільно покотилася вузькою вулицею Армін здивовано поцікавився:

– Ти певна, що нам сюди?

– Впевнена, – підтвердила, з тривогою думаючи, як же мої несподівані гості у такій темряві добиралися додому? Вулиця виглядала так, ніби всі будинки тут були призначені для знесення. Навіть світло в жодному віконці не горіло. Машина плавно пригальмувала біля паркану, що наполовину впав, і зупинилася.

– Не думаю, що тут хтось, взагалі, живе, – продовжуючи сидіти, припустив Лиходієв. – Може, повернемося назад?

– Злякався, інквізиторе, – глузливо подивилася я на нього. – Діти під закляттям розповіли мені, де мешкають. Тому помилки бути не може. І не зиркай, на мене так. Думаєш, що тобі прямо зараз хтось правду викладе? Як же, сподівайся.

Я впевнено відчинила дверцята і скомандувала:

– Петрусю, ти зі мною.

– Звичайно.

– І я з тобою, – поспішив запевнити мій сьогоднішній особистий водій.

– Гаразд, пішли.

Щойно відійшли від машини, як я спіткнулася. Відразу почулося тихе клацання і дорога висвітлилася променем від невеликого ліхтарика, що тримав у руці Армін. Передбачливий чоловік, а я навіть припустити не могла, що є в нашому місті такі місця, які цивілізація зовсім обійшла стороною, і не захопила свої окуляри.

Почувся гучний гавкіт, що швидко наближався і, крізь нещільно закриті ворота, вискочив невеликий кудлатий песик. Не встиг мій лицар із ліхтариком затулити мене своєю спиною, як я кинула в кудлача заклинання, що викликає доброзичливість і довіру. Песик одразу ж гавкати перестав і застрибав, довкола нас, радісно повискуючи.

– Ну і звір! – захоплено прокоментував Петрусь. – Дивитись нема на що, а примчав захищати господарів.

Ми пройшли у двір і тільки-но встигли підійти до ґанку невеликого будиночка, як двері, рипнувши, прочинилися і тремтячий жіночий голос попередив: