Розділ 20

– Проходь, не соромся, – запросила, відчинивши двері у квартиру. – Хоча, про що це я? Сором, це зовсім не про тебе.

– Арі, будь ласка, – кинув Армін на мене осудливий погляд. – Ти можеш, хоча б зараз не нападати на мене? Давай на якийсь час припинимо наше протистояння і кілька хвилин просто спокійно посидимо за філіжанкою кави.

– Приймається, – неохоче погодилася. Впевнена, що ще пошкодую, що впустила цапа у город.

Армін переступив поріг, і ніздрі його затремтіли, ніби він принюхувався. Дивно, але я теж часом так роблю, коли приходжу в незнайомий будинок.

Іноді буває так, що нічим, на перший погляд, не примітна безлика квартира раптом огортає солодкуватим запахом затишного будинку. Так пахне м'яка суміш ванілі, свіжості та чогось ледь вловимого. Не надто сильний, але відчутний аромат доброзичливості та гостинності. Буває і навпаки, на вигляд, будинок – повна чаша, але немає в ньому запаху радості та любові. Байдужість і холодність пахне льодом і річковим мулом.

Армін скинув туфлі й озирнувся.

– Тапки на полиці, – показала я на капці сорок розтоптаного розміру і, проігнорувавши кинутий на мене запитальний погляд, начепила м'які вельветові шльопки й пройшла на кухню. Похмурий гість відстав лише на кілька секунд і майже одразу увійшов за мною слідом.

– Арі, – гукнув Петрусь, – щось із фруктів у нас залишилося?

– Яблука підійдуть? – поцікавився Армін у фамільяра, і той від подиву так і завмер у дверях.

– А з нього, може, й будуть люди? – Петрик запитально повернувся до мене. – Надто вже старається.

Лиходієв проігнорував насмішку і дістав з пакета два рум'янощокі яблука, одне з яких подав моєму поросяті. Той не став сором'язливо відмовлятися, хапнув його якнайшвидше і попрямував до свого спального місця. Армін викладав на стіл принесені продукти, а я тільки здивовано стежила за його руками, які виймали все нові та нові смаколики: цукерки, тістечко кількох видів, шоколад чорний, білий і молочний, мабуть, щоб у мене не було приводу сказати, що купив не те, що мені подобається. Слідом з'явилися виноград, персики, мандарини. З другого пакету було витягнуто яблука, банки з якимись консервами, нарізку м'ясну і сирну.

– У мене таке враження складається, що ти тут збираєшся зимувати, – ошелешено оглядала я кухонний столик, на якому вже зовсім не було вільного місця.

– Я тут залишуся настільки, наскільки ти дозволиш, – скромно промовив гість, який, якщо правду сказати, сам себе сюди запросив, а тепер, мабуть, має намір ще й затриматися якомога довше.

– Можеш стільки залишатися, – від широти своєї душі дозволила я, – поки не доп'єш свою каву.

У відповідь отримала докірливо-лукавий погляд і одразу зрозуміла, що чогось не врахувала. Вміст однієї чашки цілком можна цілу ніч пити.

Я набрала води в чайник і поставила на плиту, поки гість розглядав мою оселю. За виразом його обличчя було зрозуміло, що він дещо збентежений. Мабуть, уявляв будинок сучасної відьми зовсім інакше. Але, що вдієш, я не сучасна.

Ймовірно, він припускав щось новіше, зі строгими лініями, мінімалістськими меблями та модерновим дизайном. Тут же було все інакше: полиці з книгами та різноманітними дрібницями, стіни в м'яких пастельних тонах, в рамках фотографії, що зафіксували щасливі моменти мого життя.

Почав він із кухні: кілька секунд розглядав смішну ляльку. Яскраво розфарбована, з усміхненим обличчям і в розписному вбранні, вона сиділа на чайнику для заварювання, на кухонному столі.

Напевно, подібного Лиходієв зовсім не очікував побачити, навіть торкнувся пальцем жовто-блакитного віночка на голові ляльки. Потім подався до кімнати, яка в мене була одночасно і вітальнею, і спальнею. Я пішла за ним. На столі в центрі кімнати лежала мереживна серветка. Цілком чарівна річ, якою я дуже дорожу. Її тонкий візерунок здавався надто тендітним, наче павутинка, намальована просто на стільниці найтоншим пензлем майстерного художника.

– Подобається? – спитала, помітивши з яким інтересом інквізитор розглядає хитромудрі завитки. – Це зробила моя бабуся. Вона була справжня майстриня.

– Дуже... незвичайно, – відповів Армін і провів пальцем по краю мереживного виробу.

Я дивилася на його руки, які здавалося, готові були тут помацати кожну річ і розуміла, що все це неспроста. Він ніби знайомився зі своїм новим будинком і це мене насторожило.

На стіні висіла полиця з мініатюрними керамічними фігурками й Лиходієв, звичайно ж, не залишив її поза увагою: крихітні котики, пташки, кумедний їжачок. Кожна фігурка цієї колекції підбиралася мною не тому, що красиво чи пропорційно виконана, а тому, що викликала якийсь відгук у моїй душі.

– Сідай, – кивнула я на диван, на якому затишно влаштувалися різноколірні подушки з квітковими візерунками, поруч лежав пухнастий плед, який я любила накидати собі на плечі, коли влаштовувалась тут почитати.

Чоловік уважно оглянув диван, потім ліжко, що стояло навпроти, і запитливо підняв брову.

– А в тебе, виходить, два спальних місця, – задумливо пробурмотів він, ніби самому собі. – Може спробувати напроситися на нічліг?

– Не варто й пробувати, якщо не хочеш піти просто зараз.

– А як же кава?

– Кавою можеш пригоститись у себе вдома.

– Зрозумів, – безтурботно погодився нахабний брюнет, – Відкладемо цю розмову на потім.

– Ну-ну...

Влаштовуватись на дивані Армін не став, а пішов за мною, коли я попрямувала на кухню. Чайник закипів і вже через кілька хвилин ми пили дійсно чудову каву. Спочатку мовчали, а потім якось сама собою почалася розмова.

Лиходієв розповідав про себе, причому такі подробиці, що зазвичай стороннім людям не довіряють. Здавалося, він поставив собі за мету розказати мені про всі свої непривабливі вчинки. Про те, як після смерті матері, він навідріз відмовився від спілкування не лише з батьком, а й з ріднею з батьківського боку та братом. Молодший брат, якому на той момент виповнилося лише дев'ять років, приходив багато разів до бабусі, намагаючись налагодити стосунки зі старшим, але Армін його незмінно виганяв. Він вважав Артема зрадником, бо той залишився жити з батьком, якого Лиходієв пробачити не міг.