Розділ 19

Джип їхав все швидше, яскраві ліхтарі пролітали повз, зливаючись в одну лінію, а Армін все збільшував швидкість. Куди він мчить? І навіщо? Можливо, вирішив подивитися наскільки вистачить моєї витримки? А я й сама не знаю, наскільки. Серце почало прискорено битися, вторячи ревучому мотору. У грудях залоскотало, суміш страху та захоплення хвилювала кров. Взагалі, я не боюся промчати з вітерцем. Але на мітлі та коли я сама, як то кажуть, біля керма.

Чи варто йому довіряти? Як давно він водить машину? Холодок тривоги пробігав по спині: а що, якщо він не впорається з кермом на такій швидкості? Раптом хтось вискочить на дорогу, а він не встигне відреагувати? Я не могла відірвати погляду від дороги, що летіла назустріч. Швидкість захоплювала, наче сп'яніння, змушуючи стримувати подих і ще міцніше стискати зуби та ручку над дверцятами.

Але, грати з долею – не моє улюблене заняття. Поглянула на Лиходієва і якомога спокійніше відзначила:

– Прикро бачити, що Вищий інквізитор міста не може контролювати свої емоції.

Швидкість одразу почала спадати.

– Вибач, забувся.

Жартувати з цього приводу я не стала. Знову глянула у вікно і лише тоді впевнилася, що ми рухаємось у бік мого району. Очевидно, моя адреса не залишилася таємницею для цього цілеспрямованого чоловіка. Чи, можливо, він теж живе десь неподалік?

Все стало ясно вже за десять хвилин – ми явно прямували до мого будинку. Так, інквізитор у своїх прагненнях пер навпростець, як танк. Хоч би для пристойності спитав, куди мене везти. Незабаром джип плавно загальмував і припаркувався біля мого під'їзду. Я зітхнула з полегшенням і потягнулася за рюкзаком, але почула несподіване клацання, з яким заблокувалися задні дверцята.

Я здивовано подивилася на водія і в дзеркалі зустрілася з його поглядом. Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного, аж раптом він спитав:

– А ти нічого не хочеш розповісти?

Що ж, це було б справедливо. Як кажуть, відвертість за відвертість.

– Відкрий замки, – попросила я, зауваживши, як Петрусь нервово крутився поруч зі мною.

Без жодних заперечень, чоловік натиснув якусь кнопку, і знову почувся звук клацання. «Ну треба ж, який поступливий», – посміхнулася я, випускаючи фамільяра на вулицю і, під здивованим поглядом Лиходієва, знову зачинила двері.

– Ти, мабуть, хочеш знати, чому я вас терпіти не можу? Чому я не можу спокійно дивитися на інквізиторів, не відчуваючи, як усе всередині мене закипає? Добре, я розповім тобі. Шість років тому я жила в невеликому містечку, де майже всі знали один одного поіменно, а чутки розносилися швидше за осіннє листя, що летить за вітром. У місті було лише три відьми: моя мама, моя найкраща подруга Христина та я. Батько у мене, звичайна людина, без жодних надздібностей. Жили ми тихо. Нікому лиха не робили. Моя мама вирощувала трави в домашніх умовах і збирала дикорослі, щоб робити з них лікувальні настоянки та відвари. Христина працювала в школі, допомагала на кухні. А я? Я просто жила, намагаючись знайти своє місце в цьому світі. Мені було всього двадцять один, і я вірила, що світ із нетерпінням чекає, коли я оберу найкориснішу для нього справу. А поки просто допомагала мамі.

Я заплющила очі та продовжила розповідати.

– У містечку, звичайно ж, був Вищий інквізитор. З такою ж самовдоволеною посмішкою, як у тебе, Арміне. Скільки я його знала, він завжди прагнув привернути увагу. Хотів, щоб його помітили. І знаєш, як він вирішив цього добитися? Почав провокувати нас на необдумані та необачні вчинки, особливо Христину. Він звинувачував її у всіх негараздах міста. Посуха? Відьма винна. Захворів пес? Звичайно, це її витівки. Яблуня засохла? Безсумнівно, це Христина її занапастила. Він ходив за нею по п'ятах, чекаючи, коли вона зірветься і зробить непоправну помилку – застосує свою силу проти нього. Тоді він зможе з гордістю доповісти нагору, що викрив і впіймав відьму. Заблокував її здібності за злочини, отже, він – герой. Тому заслуговує на переведення не менше, ніж до столиці. Одного разу Христина, справді, не витримала і зірвалася, але застосувала не відьомський дар, а найзвичайнісіньку фізичну силу: шандарахнула його мітлою так сильно, що та зламалася, і втекла до мене. Ми сховалися на даху і наївно думали, що там він нас не відшукає. Сиділи, шепочучи слова підтримки та намагаючись впоратися з панікою. Вищий з'явився під ілюзорним прикриттям, і ми навіть не зрозуміли, що він вже поряд, поки не стало надто пізно. Я пам’ятаю все так, ніби це сталося лише вчора.

Пригадавши дещо, я розстебнула змійку рюкзака і дістала звідти інквізиторську власність.

– До речі, – спокійно кинула чарівну тканину на переднє сидіння поряд з Лиходієвим, – забери. Мені це більше не знадобиться.

Проігнорувала округлі від здивування очі Арміна і продовжила розповідь.

– Ми стояли на краю даху нашої п'ятиповерхівки, уважно спостерігаючи за вулицею, коли позаду почувся уїдливий сміх. Інквізитор таки знайшов мою подругу. Знайшов для того, щоб убити.

– Цього не може бути, – впевнено сказав Лиходієв, майже повністю обернувшись до мене. – Ми ніколи нікого не вбиваємо. Максимум, що робимо для безпеки людей, це блокуємо магію тих обдарованих, хто нею зловживає. Якщо злочини серйозніші, то передаємо справи на розгляд правоохоронних органів.

– Я теж так думала раніше, поки це не сталося зі мною. Цей покидьок зіштовхнув нас з даху. Обох.

Лиходієв був настільки шокований, що навіть його рот відкрився від подиву. Коли він трохи отямився, то лише запитав:

– Як ти вижила?

Я лише подивилася на нього, і він, швидко зіставивши всі відомі йому факти, впевнено сказав:

– Твій фамільяр врятував тебе, а сам загинув.

Я кивнула, проковтнувши грудку в горлі, і продовжила:

– Моя Фаїна була внизу у дворі, тільки тому змогла мені допомогти. Коли Христина впала, змія – її фамільяр, знаючи, що не переживе загибелі своєї відьми, блискавкою метнулася до інквизитора й вкусила його за ногу, коли він самовдоволено спостерігав за нашим падінням. Наступної миті вона вже була мертва, як і її господиня. Через кілька секунд інквизитор теж приєднався до них у мандрівці за межу. Я, можна сказати, відбулася легким переляком, якщо не рахувати несамовитого болю від втрати фамільяра, який пожертвував своїм життям заради мене.