Розділ 18

– Відьмо, – рикнув Лиходієв, – зупинись! Ти чудово знаєш, навіщо я сюди прийшов. Мій обов'язок захищати необдарованих від таких, як ти. Але я заплющу очі на твої провини та змирюся, що парою мені стане жінка з такими дивними вподобаннями, якщо ти теж підеш мені назустріч. Гелловінські духи попередили, що відтепер наші долі переплетені. Тому нам не залишається нічого іншого, як об'єднатися.

– Духи? – саркастично скривилася я. – Ну, звісно. А то ти не знаєш, що вони бувають такими ж ошуканцями, як і інші істоти. Тим більше духи Гелловіну. Можливо, вони так розважаються?

– Арі, припини. Не можна глузувати з нематеріального, інакше можна дуже пошкодувати. Чи тобі не знати, на що бувають здатні привиди.

– Лиходієв, іди-но ти звідси. Чи маєш намір уже сьогодні потягнути мене в катівні інквізиції, щоб позбавити дару?

У Арміна стало таке обличчя, ніби він зараз готовий був придушити мене власними руками, не висуваючи жодних звинувачень у чаклунстві.

– Я вже сказав, – прошипів він, – якщо ти погодишся на стосунки зі мною, нікуди я тебе не потягну.

– А якщо ні?

– Ти цього не зробиш.

– Невже? Чому ж, дозвольте поцікавитися, добродію?

Лиходієв щосили намагався виглядати спокійним, але це у нього зовсім не виходило. Очі прямо блискавки жбурляли, ніби він намагався спопелити мене на місці. Втім, його предки ніколи не морочилися совістю, щоб по-справжньому спалити відьму.

– А що, якщо пророкування не бреше? – нарешті промовив він, струснувши головою, ніби хотів скинути ману. – Що, якщо доля справді велить нам бути разом?

Та ну його, з його припущеннями! Я демонстративно відвернулася від приставучого чоловіка і знову сіла на стільчик.

– Аріянелло, – обурився Армін, – я з ким розмовляю? Я тобі прямо пропоную справжні стосунки. Зараз, я навіть готовий запропонувати тобі зв'язати наші життя шлюбом, а ти дупою до мене повертаєшся!

– Так, пропозиція капець яка обнадійлива, – пробурмотіла я. – Вершина романтики.

– Яка ще романтика? – обурився він. – Я тебе хочу, а ти потребуєш мене.

– Господи, звідки цей зануда впав на мою голову? – запитала я, звернувши обличчя до неба. – За які гріхи таке покарання?

– Не намагайся виставити себе святою! – обурено відрізав співрозмовник. – Люди страждають через тебе, а ти невинною ягницею прикидаєшся. Але, якщо доля веліла нам бути разом, то можливо це шанс... врятувати тебе. Врятувати від самої себе.

Тепер розлютилася я:

– Врятувати? Ти зовсім з глузду з'їхав! Я не прошу порятунку, і тим більше не від тебе.

– Та чому ти така вперта? Невже не можеш навіть припустити, що я тобі не ворог.

– А хто? – зацікавлено обернулася я.

– Вийди і я покажу, ким можу стати для тебе. Запевняю, тобі сподобається.

Моя скептична посмішка на мить перервала його саморекламу, але він продовжив уже впевненіше:

– Тобі подобалися мої поцілунки.

Я запитливо підняла брову. Яке відношення мають поцілунки до того, що я не хочу мати нічого спільного з людиною, яка дивиться на мене з висоти своєї величі, але все ж таки хоче затягнути до себе в ліжко. Поцілунки, це з іншої опери, вони мало кому не подобаються.

Побачивши непримиренний вираз мого обличчя, Армін на мить заплющив очі, ніби намагався заглушити бурю всередині, або приховати біль, що промайнув у його погляді.

– Ти не приймеш мене? – я лише знову відвернулася. – Ти все одно не зможеш покохати іншого. Твоя доля – я.

Не хочу відповідати. Взагалі не хочу з ним говорити.

– Арі, – покликав мене фамільяр і я опустила на нього погляд, – може, зараз він має рацію? Можливо, тобі, правда, без нього буде погано?

За спиною почувся різкий видих, а потім тиша.

– Петрусю, а ти гадаєш, що мені краще буде з чоловіком, який ненавидить усіх відьом, а мене, взагалі, вважає вихідцем із пекла? Який вважатиме мене недостойною такого найпрекраснішого інквізитора, а себе зневажатиме за те, що був змушений зв'язатися з подібною жінкою.

– Просто він не знає, яка ти насправді чудова.

– Не думаю, що причина в цьому, любий, – я погладила свого помічника по жорсткій шерсті. – Він заздалегідь у всьому впевнений, а я не збираюся принижуватися, доводячи щось людині, яка не сприйматиме мої докази на віру.

– Ти не можеш знати всього наперед. Раптом він зміниться?

– Ти сам у це віриш? – скептично поцікавилась я. – І чому це ти почав його захищати? Він, взагалі-то, хотів тебе вбити.

Позаду почулося обурене сопіння, але втручатися в нашу розмову Армін не став.

– Я чомусь вірю цим духам, Арі, – продовжив свою пісню фамільяр. – І хочу, щоб ти була щасливою. Ти заслуговуєш на це, як ніхто інший. Скільком людям ти допомогла останнім часом? Нехай вони навіть не припускають, кому завдячують змінам у своєму житті, але ми знаємо, хто взяв участь у їхній долі.

– Життя, несправедлива штука, Петрику, – похитала я головою, – чи тобі не знати, що не всі, хто заслуговує на щастя, щасливі?

– Так, – продовжив він. – Найчастіше буває навпаки. Ті, хто щастя не заслуговує, живуть приспівуючи та наплювавши на тих, кого образили.

– Згодна, – зітхнула я. – Але відсьогодні нас уже не торкатиметься це. Я вже не зможу нікому повноцінно допомогти.

– А як же дітки, що до нас приходили? – підняв на мене мордочку фамільяр. – Ти і їм передумала допомагати?

– У мене тепер навряд чи буде така можливість, але я спробую хоча б грошима їх забезпечити. Без відьомських сил змусити дорослого мужика зробити те, що він не хоче, я не зможу.

– Нічого, – Петрусь потерся мені об руку своєю щокою, – ми щось придумаємо.

– Наприклад?

– Можна поговорити з ним, переконати, що він чинить недобре.

– Не сміши мене, – хмикнула я, все більше переконуючись, що не для мене завів фамільяр цю розмову, вирішив, що Лиходієву буде корисно послухати, що про нього думають.

– Що смішного? – дуже вірогідно здивувався Петрусь. – Раптом він усвідомить, що неправий, і поспішить допомогти своїй сім'ї?