Розділ 17

Я здригнулася, сподіваючись, що Лиходієв цього не помітив, обернулася і вдала, що зовсім не здивована і не засмучена, що так по дурному попалася.

– Значить, ти мене все-таки знайшов, – з робленим спокоєм промовила я і знову відвернулася до дзеркала.

Тепер переривати пряму "трансляцію" з в'язниці було марно, інквізитор уже побачив усе, що йому було потрібно. Ілюзорна сітка дозволила йому підійти майже впритул, а ми з фамільяром навіть не запідозрили, що поряд хтось є. Але я все одно зупинила "репортаж з-за ґрат", обережно поклала дзеркало в рюкзак і, підхопивши фамільяра, посадила його собі на коліна. Тільки після цього перевела погляд на Арміна, який так і стояв неподалік, тримаючи в руці злощасний шматок тканини, який до пори ховав його від нас.

– Арі, зупини дію ритуалу, – напруженим голосом промовив несподіваний гість, який зараз для мене не те, що гірше за татарина, а взагалі, найгірше, що можна уявити. Адже я порушила незаперечний закон, що встановили для обдарованих інквізитори, завдала шкоди людині й зробила це навмисне. Але я ні про що не шкодую. Тому просто мовчки дивлюся на інквізитора.

– Аріянелло, будь ласка, припини ритуал і вийди з кола, інакше я сам його зламаю. Не змушуй мене завдавати тобі шкоди.

– Ще більшої, ніж ти вже завдав? – поцікавилася, дивлячись в упор на свого супротивника. Його обличчя в неяскравому і тремтячому світлі ритуальних свічок ніби скам'яніло.

– Це було ненавмисно і ти чудово про це знаєш.

– Невже? – саркастично поцікавилася я. – Як можна було випадково вихопити батіг і розмахнутися ним?

Замість відповіді почувся виразний скрип зубів. Не надто обнадійливий початок розмови.

– Я вже просив вибачення, – він уперто випнув підборіддя. – І повторю ще раз, я не збирався тебе поранити. Намагаюся ніколи не завдавати шкоди живим істотам.

– Так само як не збираєшся відібрати у мене сили? – спокійно спитала, глянувши прямо в чорні, як сама ніч, очі. Він їх відразу опустив, ніби боявся зустрітися зі мною поглядом.

– Я лише виконую свій обов'язок, – так само не дивлячись на мене, відповів Лиходієв. – А ти порушуєш наші закони.

– Тут ти маєш рацію, – різко відповіла я. – Ваші закони.

– Але вони стосуються і вас!

– А хто вас уповноважив нас судити? – я зло зиркнула на зарозумілого чоловіка. – Яке ви маєте на це право? Ви самі так вирішили! То чим інквізитори краще за відьом?

– Тим, що інквізитори підкоряються законам, – процідив він крізь зуби, – на відміну від відьом!

– Тому, що всі ваші закони проти відьом, – розлютилася я. – Хто вам дав право вирішувати нашу долю? Ви себе що, богами уявили? Вбивці!

Інквізитор смикнувся, ніби я відважила йому найпотужніший ляпас.

– Інквізитори нікого не вбивають! – припечатав він.

– Та невже? Ах, так, – легенько ляснула себе по лобі, наче тільки згадала. – Вони просто карають.

– Аріянелло, вийди з кола, зараз же. Тобі добре відомо, що вся віддача впаде на тебе, якщо я зараз порушу контур.

– Роби, що хочеш, – знизала я плечима і відвернулася. – Чого ще чекати від таких, як ти?

Петрусь притиснувся до мене всім своїм тільцем і я відчула, як він відкривається мені назустріч, готуючись розділити на двох біль, що наздожене мене, коли Лиходієв зламає захисне коло.

Фамільяр не намагався вплинути на моє рішення. Знав, якщо я щось надумала, то сперечатися зі мною марно. Але цього разу, сперечатися він не збирався. Був згоден із моїм рішенням. Кидати наполовину виконану роботу, це не про мене. Та і яка тепер різниця? Все одно ми вже попалися, то чи не все одно, за що мені заблокують магію? За те, що зробила раніше чи за сьогоднішню провину? Так хоч злочинця буде покарано.

Секунди йшли, їх ніби відстукував хронометр у мене в голові, але нічого не відбувалося. Від душевної напруги у мене почало затягувати пеленою зір. Дивно, але я вже майже хотіла, щоб усе швидше почалося. Адже все, що починається, має властивість закінчуватись.

Мабуть, через больовий шок, я не зможу втримати себе у свідомості та просто вимкнуся, як стара лампочка, що перегоріла. Цікаво, чи він кине мене тут, щоб я зламаною лялькою валялася на землі до ранку? Чи одразу викличе свою команду, щоб мене забрали? А втім, не цікаво. Мені вже все байдуже.

Байдуже, що Геловінська ніч огорнула парк легким туманом. Що місяць, ніби вартовий, спостерігає за протистоянням двох людей, які самою історією були покликані ненавидіти один одного, а тепер перетнулися в єдину мить часу та простору.

Лише тепер я зрозуміла, що пелена має цілком матеріальне пояснення – туман навколо ставав усе більш щільним. Коли я вже готова була закричати від невідомості та непередбачуваності моменту, позаду почулося відчайдушне:

– Я не можу!

Я підвелася й обернулася. З'явилася слабка надія, що він відмовиться від своїх планів витягнути мене із захисного кола силою і не доведеться раніше переривати дію ритуалу. Але й той час, поки ми з інквізитором тут торгувалися, співкамерники Віктора навряд чи змарнували. Думаю, що пригадали йому всі образи та бійки, які він влаштовував.

– Та що зі мною? – закричав раптом Армін.

Його обличчя спотворилося від душевної боротьби. Лоб прорізали зморшки, а губи стиснулись в тонку лінію, ніби його серце розривалося від внутрішніх суперечностей, яким він не міг протистояти, хоч дуже старався.

В очах відбилося сум'яття, плечі опустилися наче на них раптово впав непосильний тягар. Очевидно, обов'язок інквізитора, для нього не просто порожні слова, а щось більше.

Я оторопіло дивилася на Лиходієва і моє серце зненацька стислося від жалю і співчуття. Якою ж дурепою треба бути, щоб співчувати своєму кату? Мабуть, такою, як я, тому що в цю хвилину я йому співчувала до болю в серці.

Між нами ніби виникла невидима, але міцна, нитка, що зв'язала наші душі у цьому бездушному світі. Дві істоти – чоловік і жінка, два світи, що зіткнулися в бурі почуттів, противник і сподвижник, друг і ворог. Хто ми зараз? Де ми зараз? Оточені туманом ми ніби залишилися самі на Землі.