Розділ 14

– Оце так! – протягнула Валеріена з натяком, – якби сама не побачила, ніколи б не повірила. Це ж треба, як мужика скрутило. Не дивно, що ти йому повірила. Я б теж повірила в будь-що, якби чоловік так на мене подивився.

– А як же він на мене дивився? – зацікавилася я.

– Як на богиню.

– Ну, ще б йому так не дивитися, – я нервово хмикнула. – Напевно, хоче, щоб я його пожаліла і не подавала скаргу. Адже якщо почнеться розгляд, його кар'єрі кінець.

– Це я поспішила, коли сказала, що вважаю тебе розумнішою, ніж здається. Ти просто дурна гуска, якщо не бачиш очевидного. Інквізитор у тебе вклепався по самі вуха, а визнавати цього не хоче. Ось і вигадав виправдання – приворот якийсь.

– Він сам сказав, що відьом терпіти не може, – заперечила я, – яке там кохання?

– Тобі краще знати, – кивнула бібліотекарка, – але дивись, щоб не проґавила своє щастя.

– Це він – щастя? – засумнівалася я.

– Кожен чоловік може бути чиїмось щастям, головне, щоб він щиро вірив, що цього хоче. А цей хоче, просто поки що навіть собі не зізнається.

– А чому ви раптом стали захисником інквізитора? Зовсім недавно готові були його на місці прикінчити?

– Досить мені викати, Аріянелло, – вразила мене Валеріена, аж я й забула, що хотіла далі казати. – У нас різниця у віці лише кілька десятків років. Але досвіду у мене більше. Тому точно кажу, Лиходієв твій з усіма тельбухами. Якщо цим не скористаєшся, гірше тобі ж буде. Ходімо, Сільвере.

За начальницею вже зачинилися двері, а я все не могла прийти до тями. Нарешті пробурмотіла собі під ніс:

– Треба ж! – і пішла слідом.

– Постав мене на підлогу, – почувся беземоційний голос Петруся, – я хочу йти сам.

– У тебе ж лапки, – спробувала я його підбадьорити, – а нам по сходах підійматися.

Фамільяр тільки підняв голову і глянув на мене хворим поглядом.

– Добре, – я опустила його на підлогу і попрямувала до сходів. З його настроєм розберемося пізніше, а зараз треба до тітки заглянути.

– Заходь, – почула я голос Михайлини, як тільки наблизилася до її кабінету. Не встигла навіть постукати. Переступила поріг, зачекала, поки Петрик увійде, і зачинила двері.

– Я ось що хотіла обговорити з тобою, – тітка не стала тягнути бика за роги. – Може, справді, варто тобі змінити фамільяра?

– Михайлино, ти з глузду з’їхала? – від здивування навіть не усвідомлювала, кому і що кажу.

– Аріянелло! – підвищила голос ректорка. – Стеж за своїми словами.

– Це ти слідкуй за своїми словами! – обурилась я.

– Арі, заспокойся і добре обміркуй. Твій фамільяр ще занадто молодий і недосвідчений, і, як показала практика, не в змозі тебе захистити. Мало того, він ще й провокує небезпечні для тебе ситуації.

– Не смій мені таке більше ніколи пропонувати, – вирвалося в мене з більшою люттю, ніж я очікувала.

Я відчула, як усередині тугою пружиною розкручується хвиля емоцій. Господиня кабінету підвелася.

– Арі, послухай ... – але я застережливо підняла руку, і вона замовкла.

– Петрусю, сонечко, зачекай мене у вестибюлі, – я відчинила двері, і поросятко покірно вийшло, навіть не глянувши в мій бік.

– Чи знаєш ти, що означає втратити фамільяра? – запитую тітку, ледь стримуючись, щоб не закричати. – Чи відчувала ти, як це – втратити частину себе? Знаєш, як жити без фамільяра взагалі? Якби ти хоч раз пережила біль втрати, ти б не запропонувала мені зараз...

– Та заспокойся! – тітка грюкнула рукою по столу. – Ніхто не збирається змушувати тебе зовсім відмовлятися від помічника. Слухай, дівчинко моя, ми підберемо для тебе більш підхожого фамільяра.

– Підхожого!? Ти жартуєш? Ти ж знаєш, що зв'язок з фамільяром – це більше, ніж просто співпраця, це частина відьми, її сила та захист! Це не можна просто так взяти та викинути, як стару мітлу!

Я намагаюся глибоко дихати, борючись з гнівом, який кипить всередині, а серце стискається від жалю.

– Ти говориш про нього, як про якусь річ. Але ж він – жива істота! Він відчуває, він страждає, а ти хочеш, щоб я просто його позбулася?

– Повір мені, Арі, я розумію твої почуття. Але іноді потрібно приймати важкі рішення заради загального блага. Цей фамільяр не підходить для такої відьми, як ти.

Михайлина підійшла і поклала руку мені на плече, але я миттєво скинула її:

– Не торкайся до мене! Краще забери свою Наїну і віднеси її до звіринця фамільярів! Можливо, вона теж тобі не підходить?

Кішка ректорки зашипіла і вишкірилася, демонструючи, що не потерпить таких слів.

– А ти, взагалі, стули пельку, твоя справа теляча, – гарчу, намагаючись стримати сльози, але вони підступно накочуються. – Якщо вже розмова стосується фамільярів, то ти нічим не краща за мого Петруся.

Наїна витріщила очі й навіть рот відкрила від здивування, виглядаючи дуже кумедно, але мені зараз не до сміху.

– Аріянелло, негайно схаменись! – вигукнула тітка. Вона схопила мене за рукав і, підтягнувши до дивана, штовхнула на нього. Я з розмаху впала на сидіння і злісно втупилася в господиню кабінету.

Не встигла вона сказати ще хоч слово, як я її зупинила:

– Сьогодні у мене був нелегкий день. Але знаєш, що було найгірше? Це біль. І не від травм, що я отримала, а від розчарування. Сьогодні я розчарувалася в тобі.

Михайлина завмерла. Я поглянула на неї й опустила очі до підлоги, стискаючи руки в кулаки та намагаючись заспокоїтися. Лише після цього, знову подивилася на тітку.

– Минуло вже шість років відтоді, як я втратила свою Фаїну. Але те відчуття втрати, яке накрило мене тоді, залишиться зі мною назавжди. Я знаю, що ти зараз хочеш сказати, – серйозний вираз обличчя ректорки мене не лякав. – Що розірвати зв'язок ритуалом і втратити фамільяра назавжди – це різні речі. Але чи можеш ти хоч уявити ту порожнечу в душі, яку нічим не заповнити? Коли душа плаче й стогне, бо найближча істота тебе залишила.

Я не могла сидіти спокійно і знову підвелася. Зустрілася з поглядом Михайлини й тихо запитала: