Розділ 13

Тепер, до поглядів трьох пар жіночих очей, додалися ще три пари – їхніх фамільярів. І всі вони дивилися з величезним здивуванням. З усіх присутніх, лише один не свердлив мене поглядом.

Петрусь сидів поруч зі мною, похмурий, з опущеною майже до підлоги головою. Зазвичай, я не відчуваю його емоцій так яскраво, хіба що він сам захоче поділитися. Але цього разу було інакше.

Мій фамільяр чудово розумів, що сьогоднішня ситуація була його провиною. Якби він не схопив Лиходієва за ногу, той би не потягнувся до зброї. І я б не постраждала. Петрусь був надто засмучений, щоб приховувати свої почуття. Йому було боляче від того, що він не захистив свою відьму, а навпаки, поставив її під удар. І це буквально.

Мало того, він не виконав мій наказ не втручатися, оскільки Армін не зробив нічого, що загрожувало б моєму життю чи здоров’ю.

Фамільяр також розумів, що я, можна сказати, відбулася легким переляком. Якби інквізиторський батіг потрапив мені по обличчю, я могла б втратити не тільки зір, а й очі.

Він усе це усвідомлював, і тому в душі плакав гіркими сльозами. Ще більше його засмучувало те, що він навіть не зміг розділити зі мною мій біль.

– Арі, – нарешті не витримала моєї мовчанки Михайлина, – мені не почулося? Ти справді збираєшся залишити безкарним напад інквізитора? Я не вірю своїм вухам! Адже він, справді, міг завдати тобі серйозних травм.

– Він не нападав, – зізналася я, – це було випадковістю.

– Опіки на твоїх руках не виглядали, як випадковість. Арі, чому ти його захищаєш? Він тебе залякав? Пригрозив чимось?

– Ніхто мене не залякував. Це я першою дала йому ляпаса, а потім Петрусь вкусив його за ногу. Лиходієв вихопив батіг, щоб мій фамільяр відступив і не наближався більше. Принаймні він так сказав. Я спробувала його зупинити, але не встигла. Він не очікував, що я кинуся йому навперейми.

– І ти йому віриш?

– Не знаю, – огризнулася я. – Скоріше так, ніж ні.

Що відповісти, якщо я сама не можу розібратися? Так, він той ще придурок, але цей його погляд... Хіба можна таке зіграти? Йому дійсно було боляче через те, що він завдав болю мені.

– А за що ж ви зі свинею так образили інквізитора? – насмішкувато поцікавилася Валеріена. Ця відьма, як завжди, у своєму репертуарі.

Я сподівалася, що глузливе зауваження бібліотекарки зможе трохи розворушити мого фамільяра. Але він навіть не глянув у її бік. Сидів, дивлячись у підлогу, ніби це його зовсім не стосується. Я погладила його чорну шерсть, і він, нарешті, підняв голову, поглянувши на мене.

– Це я винен у всьому, – сказав він, переводячи погляд на Михайлину: – Відправте мене назад до звіринця для фамільярів. Я готовий пройти ритуал розриву зв'язку з відьмою.

– Ти що, здурів? – вигукнула я. – Який ще ритуал?

– Я завдаю тобі лише неприємностей, – сумно пробурмотів Петрик.

– Це правда? – суворо запитала Верховна відьма. – Твій фамільяр справді наразив тебе на небезпеку?

– Нічого він не наражав! – обурилася я. – Ми сварилися з Лиходієвим, а він раптом схопив мене і почав цілувати, от Петрусь не витримав і вкусив його.

– Цікаві у вас сварки, – усміхнулася Гортензія. – Мені вже давно час займатися своїми справами, але як можна пропустити таке кіно?

Ректорка кинула на неї суворий погляд, але викладачка зіллєваріння навіть не зніяковіла і не пішла з бібліотеки. Навпаки, вона притягнула стілець і зручно на ньому вмостилася, ніби в кінотеатрі. Склала руки на колінах, ще б попкорн захопила, і чекала на продовження.

– Але це справді дивно, – зауважила Валеріена.

– Згодна, – відповіла Михайлина, погладжуючи свою кішку та задумливо дивлячись на мене. – Через що ж ви посварилися?

– Не зійшлися в ціні на відьомські послуги, – сказала я, залишаючи трохи загадки.

– Це означає... – не здавалася тітка.

– Це означає, що він запропонував мені дуже щедру плату за інтимні послуги, – пояснила я, спостерігаючи, як витягнулося обличчя тітоньки. – Хотів заплатити мені, щоб я стала його тимчасовою коханкою, поки він не подолає цей ненормальний потяг до мене.

– Чим далі в ліс, тим волохатіші лісовики, – Гортензія та Валеріена обмінялися поглядами. – Пропозиція, відверто кажучи, не надто приваблива. Але що це за ненормальний потяг?

– Не знаю. Спочатку він звинуватив мене в привороті, потім вимагав зілля від нього ж.

– Коли Лиходієв торочив про приворот, я думала, що він сміється з мене. Але, здається, він справді вірить, що ти його якось причарувала. Інакше, як пояснити таку дивну поведінку? Якби він був трохи пришелепуватий, то ніколи б не досяг такого високого статусу. Тож причина в чомусь іншому. Ну що ж, – зітхнула вона, – йдіть по домівках, дівчата, адже ми отримали чудову нагоду з’явитися на корпоративі у всій красі.

Ректорка махнула Наїні, закликаючи її слідувати, і попрямувала до виходу. Вже відчиняючи двері, вона раптом зупинилася і сказала:

– Арі, заглянь до мене перед тим, як підеш.

– Гаразд.

Тітка зникла за дверима, а я ще раз щиро подякувала відьмам за їхню допомогу. Простягла руки до Гортензії, і вона, зрозумівши мене без слів, взяла ножиці. Коли пов'язки були зняті, я уважно розглянула свої передпліччя.

Я знала, що шрами залишаться, тому не засмутилася, коли побачила рубці завширшки майже три сантиметри, що "прикрашали" мою шкіру.

Нічого страшного, з часом я їх позбудуся. Правда, прийдеться носити одяг з довгими рукавами кілька місяців. Але це не проблема. Тим більше зима попереду. Не доведеться особливо оголюватися. А до літа, сподіваюся, шкіра знову стане гладенькою.

Викладачка зіллєваріння попрощалася і пішла. Валеріена, навпаки, не поспішала. Здавалося, їй хотілося якнайшвидше вирушити додому, але вона чомусь зволікала.

– Рецепт зілля для молодості волосся зможу дати лише завтра, – попередила я її. – Боюся помилитися з пропорціями.

– Я не кваплюся, – бібліотекарка уважно дивилася на мене. – Мене турбує інше: як сталося, що дурненька і безцеремонна слабачка раптом виявила велику силу, навіть більшу, ніж у ректора академії?