Розділ 12

Михайлина швидко оглянула мої руки. Шкода, що рукави на моїй сукні були лише до ліктів, але добре, що Армін не мав наміру мене вдарити. Тому, по моїм передпліччям пройшовся лише кінець батога. І, скажу вам, це було вкрай неприємно.

Інквізиторський батіг не лише б'є, а й конфліктує з відьомською силою, через що виникають сильні опіки. Якщо не вживати заходів, може статися подальше ураження тканин, аж до кістки. У давнину чимало відьом, які потрапляли до рук інквізитора, від цього загинули.

Якщо пошкодження були значні, а допомоги чекати нізвідки, відунка була приречена, адже сама вилікувати себе не мала змоги. Через нестерпний біль вона не могла приготувати потрібні зілля чи сконцентруватися на заклинанні.

Та й хто б допоміг, якщо більшість людей вважала відьом породженням пекла. Ті часи давно минули, і вже кілька століть було не чутно, щоб інквізитори використовували цю жахливу зброю. До сьогоднішнього дня.

Гортензія швидко змішувала щось у ступці й тихенько бурмотіла якісь заклинання, а її лисичка крутилася поруч. Валеріена викидала на стіл бинти та серветки з аптечки. Михайлина, схопивши перший-ліпший журнал, обмахувала мої руки, щоб хоч трохи полегшити біль.

Хоч заняття вже закінчилися, але до бібліотеки ніхто не заходив. Мабуть, хтось попередив усіх, що краще триматися звідси якомога далі. А я просто продовжувала плакати. Було дуже боляче і прикро. "Чудовий" у мене коханець, нічого не скажеш.

– Наїно, – звернулася тітка до своєї улюблениці, – знайди викладачку з рун і поклич сюди. Сільвере, ти знайди третьокурсників Юліана Холодова та Ванду Соболь, нехай прийдуть з фамільярами.

Петрусь весь цей час тулився до моєї ноги, намагаючись перетягнути мій біль на себе. Але він ще малюк, тож я йому цього не дозволяла.

Поки мені накладали зілля на опіки та перев'язували, запрошені з’явилися на поклик ректора.

– Відьомське коло, – оголосила тітка, коли всі зібралися. – Згодні? Нині потрібні найсильніші. Маємо за пів години повністю залікувати ушкодження.

– Навіщо? – примхливо відкопилила губу молода викладачка з пацюком на руках. – Згодом усе й так заживе. Знеболювальне зілля приготувати й все.

– Ні, не все, – підвищила голос ректорка, – на опіки від інквізиторського батога знеболювальне майже не діє. Лише на кілька хвилин. Вам це відомо?

Вчителька з рунології позадкувала. Студенти, білявий стрункий юнак і симпатична дівчина, що мала темно-руде, майже каштанове волосся, здивовано на неї покосилися.

– Я не згодна, – пропищала жінка. – Під час об'єднання сил цілком можна втратити частину дару на користь слабших обдарованих. Я до цього не готова.

– Вільна, – зневажливо кинула їй Михайлина, – пішла геть звідси.

Викладачка, без зайвих вагань і сумнівів, одразу поспішила до виходу.

– Валеріено?

– Я у справі.

– Гортензія?

– Та куди ж без мене?

– Ви? – погляд Михайлини перемістився на студентів, біля яких стояли, як не дивно, два вовки. Ті перезирнулись і синхронно кивнули.

– Потрібен сьомий.

У цей момент двері трохи відчинилися, і звідти виглянуло налякане дівоче личко з великими зеленими очима.

– Пані ректорко, – пискливо промовила відвідувачка, потім кашлянула і продовжила вже звичайним голосом, – я до вас.

– Христино, зараз не до тебе, – похмуро сказала їй Михайлина. І, не звертаючи більше на неї уваги, запитала у всіх: – Кого ще покличемо?

– Мене покличемо, – дівчина осміліла настільки, що увійшла повністю. – Я випадково почула, що ви збираєте відьомське коло. Я хочу допомогти пані Аріянеллі.

– Христино, йди куди йшла, – відмахнулася від неї ректорка. – Ще молода.

– Я сюди йшла! – наполегливо випнула підборіддя Христя. – І нікуди звідси не піду!

– А як розірвеш коло? Клопоту з тобою потім не оберешся. Ти ж знаєш, що можеш втратити дар?

– Знаю!

– Добре, заходь.

Слідом за дівчиною до бібліотеки ковзнула смарагдова змійка.

Валеріена подала тітці чорну свічку для малювання рун, але спочатку взяла в кутку довгу палицю, якою ми розсовуємо штори, і попрямувала до нас. Навіщо? Я зрозуміла це лише тоді, коли бібліотекарка підтягнула цією палицею до стіни батіг, який інквізитор, мабуть, кинув і забув.

Незабаром все було готове до ритуалу: на бежевому паркеті з'явилися два кола, один в одному, навколо яких в'яззю лягли заклинання; посередині – семипроменева зірка, в центрі якої залишок свічки.

Від зілля Гортензії біль майже вщух і тепер я вже могла сконцентруватися. Повільно піднялася і попрямувала до вершини зірки. Зупинилася навпроти неї на лінії великого кола. Переді мною, на лінії внутрішнього кола, став Петрусь.

Праворуч влаштувалася тітка і простягла руку Христині. З іншого боку від дівчини раптом став Юліан, з цікавістю на неї поглядаючи, й щоки Христі відразу почервоніли. Ліворуч від мене розташувалася Валеріена, а Ванда і Гортензія замкнули коло. Відповідно до своїх господарів, розмістилися фамільяри.

– Ну що ж, почнемо.

Верховна відьма почала читати перше заклинання і свічка в середині зірки спалахнула. Я полегшено зітхнула, скидаючи свої щити. Була безмежно вдячна всім цим людям. І особливо цій дівчинці, якій, мабуть, і сімнадцяти ще немає, а вона поспішила на допомогу, ні секунди не замислюючись.

Ще дуже здивувала Валеріена. Я швидше від неї очікувала відмови, ніж від боягузливої ​​викладачки, яка побоялася, що я, як найслабша ланка, вкраду в неї частину сили.

Не думаю, що вона й надалі працюватиме у цьому навчальному закладі. І не тому, що Михайлина змусить її піти, а тому, що студенти заклюють. Впевнена, що ці троє, що зараз тут, мовчати про подію не будуть. Отже, до вечора вся академія буде в курсі про ганебну відмову допомогти людині, що потрапила у біду.

Почалося друге заклинання, повітря в залі почало ніби згущуватися і тремтіти. Вуха заклало, слова долинали глухо, ніби крізь вату, дробилися та множилися. Раптом у праву руку наче вдарив гарячий, пружний струмінь, стало жарко, і виникла сильна потреба поділитися цим теплом. Додавши трохи свого, я відправила струмінь Валеріені. Наступний імпульс був ще сильнішим, і так щоразу. З кожним витком учасники кола додавали нові частки енергії.