Розділ 9

Двері знову розчахнулися, і інквізитор увірвався всередину, вибачаюсь перед колегами, наче відьма на мітлі.

– Що тепер трапилося? – удала, що зовсім не розумію, чим не догодила владному інспектору.

– Це що таке? – просичав Лиходієв, розмахуючи злощасним доказом.

– Бантик, – здивувалася я, якнайприродніше. Сцена, певно, за мною гірко ридає. – Хіба ви не знали?

Вслід за інквізитором у спортзал просочилися кілька студентів, посміхаючись і передчуваючи чергову розвагу.

– Я бачу, що це бантик! Як він опинився в мене на голові?

– Звідки ж мені знати?

Головне – зберігати чесний вираз обличчя, коли намагаєшся обдурити. У мене зараз, я впевнена, погляд послушниці перед постригом – безневинно-наївний.

– Пожартувати з мене вирішила?

– Та які жарти можуть бути? – намагаюся довести свою правоту. – Ви вже прийшли сюди красивим. Хіба мені вказувати вищим особам, як прикрашати себе? Звідки я знаю, може, це останній інквізиторський писк моди?

А що? Хіба я не маю право висловити свою думку після того, як він тут цілував мене так, наче з ланцюга зірвався?

– Не було на мені цієї погані!

Лиходієв з усієї сили кинув неугодний предмет в мій бік. Але ж це не м'ячик, так далеко не полетить.

– Було, – наполягаю.

– Ні!

– А хто це підтвердить?

Я перевела погляд на свідків розмови й підняла брову в запитанні. Лиходієв теж обернувся і суворо запитав:

– Хто бачив, як я заходив у цей зал?

Проте хлопці, здається, зараз пригадали, хто винен у тому, що їм доведеться провести дві ночі в академії, і дружно похитали головами.

– Ми тільки бачили, – розпочав один з хлопців, закінчуючи під загальний сміх, – як ви вже красивий виходили.

Інквізитор зашипів від злості й знову попрямував до виходу.

– Поведінка абсолютно неприйнятна для студентів, ніякої дисципліни, – обурювався він дорогою. – Заклад зовсім не справляється зі своїми обов’язками з навчання обдарованих.

Перед самими дверима він ще раз озирнувся і кинув на мене пронизливий погляд. Я здивовано підняла брови. Що ж іще?

– Я буду звертатися до міського управління освіти з пропозицією закрити цю академію.

Як тільки він відвернувся, у його напрямку полетіло заклинання, і вийшов інспектор із приміщення ще чарівнішим, ніж був раніше. На його голові тепер красувалися три невеличкі, але вже яскраво-червоні бантики.

Хлопці переглянулися змовницькими поглядами, показали мені великий палець і побігли слідом за перевіряльником. Сміху не було чути, значить, вони вирішили дати Лиходієву трохи більше часу на демонстрацію своєї чарівності.

У залі знову запанувала тиша і порожнеча. Не знаю, скільки часу я проспала, поки мене безцеремонно не розбудили, але відпочилою я себе не відчувала. Безсонна ніч давала про себе знати.

Отож, можна спокійно продовжити тиху годину. Я знову вляглася і, притягнувши ближче свого фамільяра, який сердито сопів, натягнула на нас покривало.

Трохи згодом я зрозуміла, що не лише я така кмітлива. Зате перша! Прокинулася від шипіння, що почулося зовсім поруч. Коли розплющила очі, побачила, що охочих подрімати на імпровізованих матрацах значно побільшало. Невідомо, де знайшли притулок викладачі, але точно знаю, що тітка зможе влаштуватися з неабияким комфортом. У неї в кабінеті є чудовий диван.

– Пані Аріянелло, – звернулася до мене зовсім юна відьмочка.

Це її фамільяр розбудив мене шипінням. Смарагдова змійка, дуже схожа на фамільяра Христинки, втупилася в мене намистинками очей.

– Що таке?

– Не поділитеся спальним місцем? – запитала вона, вказуючи на мою зручну постіль.

Ну так, я зайняла стос із десятка матів. Зітхнувши, злізла і дозволила хлопцям, які чекали неподалік, трохи пограбувати мене. А до зали заходили нові й нові студенти. Коли в мене залишився один матрасик, я кивнула дівчині:

– Лягай зі мною. Чи ти вже з кимось домовилась?

– Ні, – пробурмотіла відьмочка невпевнено, – але ж у мене змія. Багато хто боїться.

– У моєї подруги була така ж, – зітхнула я і лягла на один бік мата. – Лягай. Як тебе хоч звати?

– Христя.

Я здригнулася й ошаліло глянула на дівчину.

– Як!?

– Христина, – здивовано дивилася на мене студентка.

Моя реакція від неї, явно, не сховалася. Тож вона не поспішала займати місце поряд зі мною. – А що таке?

– Так звали мою подругу, – похмуро пробурмотіла я.

– А чому звали? – пошепки поцікавилася дівчина, нарешті, укладаючись поруч.

– Вбили її, – несподівано навіть для самої себе зізналася я так само тихо. – Інквізитор убив.

Студентка навіть підхопилася.

– Як це?

– Не кричи, – шикнула я. – Це вже давно було. Нікому було заступитися, от і вбив.

– То це ви мстилися сьогодні, мабуть? – зачудовано кліпала вона своїми очиськами.

– У сенсі? – здивувалася я.

– Ну цей, перевіряльник, – ледь чутно хихикнула вона, – цілу годину по академії з червоними бантиками ходив. Хлопці, мої однокурсники, попереду розбіглися, попереджали всіх, щоб не сміялися при ньому. Так він ходив академією, поки до ректора не пішов. Ось вона реготала так, що в коридор чути було.

– А він?

– Почав кричати, що зробить усе можливе, аби нашу академію закрили, бо тут порушення на кожному кроці, куди не глянь.

– А вона?

– Вона у відповідь кричала, що не він її відкривав, тож не йому й закривати. Нехай спочатку...

– Ну… – підштовхнула я її.

– Ну, якщо висловитись культурно, то щось про те, що нехай спочатку розбереться, хто він: мужик чи баба.

Оце так! Перевірка в академії проходить досить бурхливо. Інквізитор скоро доведе всіх до сказу. І, мабуть, не так вже довго залишилося цього чекати.